Розділ 11

Першого чоловіка Міра не впізнала.

Це було нормально.

Вона ніколи його не бачила.

Проблема почалась, коли за ним зайшов другий.

Однаковий ніс.

Однакові вилиці.

Однакова лінія підборіддя.

Навіть зморшка біля лівого ока.

Не брати.

Не близнюки.

Першому було років шістдесят.

Другому —

двадцять п’ять.

Тіла різні.

Зріст.

Волосся.

Руки.

Хода.

А лице —

те саме.

Міра дивилась.

Не довго.

Не треба робити з людини зразок.

— Імена?

Перший:

— Ловен Тар.

Другий:

— Ісс Лерн.

Голоси різні.

Добре.

— Ви родичі?

Обидва:

— Ні.

Потім молодший:

— Принаймні не знаю.

Старший:

— Я знаю.

Ні.

Міра:

— Звідки ви?

— Село Вель.

— Обидва?

— Так.

Ось.

— Скільки там таких?

Перший чоловік зблід.

Молодший подивився на нього.

— Не кажи число.

Добре.

Вже навчилися десь.

— Багато, — сказав старший.

Пауза.

— Майже всі.

Міра не викликала Сайлу одразу.

Спочатку огляд.

Звичайний.

Очі.

Рефлекси.

Температура.

Зір.

М’язи обличчя.

Зуби.

Родимки.

Шрами.

У Ловена була стара подряпина на правій щоці.

Її не мав Ісс.

Отже, не повне копіювання.

Добре.

Не кажи.

Коли Міра попросила усміхнутись,

Ловен усміхнувся криво.

Ісс —

широко.

Обличчя те саме.

Вирази різні.

— Коли почалося?

Ловен:

— Після моря.

Міра завмерла.

— Сну?

— Так.

— Всі бачили?

— Не всі.

— Після першої ночі?

— Ні.

Пауза.

— Спочатку одна жінка.

Потім дитина.

Потім...

Він зупинився.

Не рахувати.

Ісс:

— Ми думали, це хвороба.

— Біль?

— Ні.

— Слабкість?

— Ні.

— Втрата пам’яті?

— Ні.

— Запахів?

— Ні.

— Голосу?

— Ні.

— Смаку?

— Ні.

Міра:

— Що саме змінило першим?

Ісс:

— Мати сказала, що очі.

Ловен:

— У мене — ніс.

Ісс:

— Потім шкіра.

Ловен:

— Щелепа.

— До кого стали схожі?

Тиша.

Ось.

Ловен:

— Не знаємо.

— Ніхто в селі не мав такого обличчя раніше?

— Ні.

Ісс:

— Може мав.

Пауза.

— Але якщо мав, тепер не можемо відрізнити.

Гірше.

Міра викликала обох Сайл.

І Аліну.

Не Каеля.

Він мав раду.

Нормально.

Не кожна катастрофа потребує принца.

Добре.

Дитина з-під площі прийшла сама.

Звісно.

Побачила чоловіків.

Зупинилась.

Довго.

— Не дивись так, — сказав Ісс.

— Як?

— Наче ми одне.

Дитина зблідла.

— Вибач.

Ось.

Ловен глянув на неї.

— У тебе очі дивні.

Ісс:

— Ловене.

— Що? Це факт.

Дитина:

— Так.

Пауза.

— Можна.

Добре.

Сайла з неба:

— Нам треба в село.

Міра:

— Так.

— Вони зараз заразні?

Міра:

— Не знаю.

— Тоді карантин?

Міра:

— Не знаю.

Пауза.

— І не хочу робити з однакових облич доказ заразності.

Правильно.

Аліна:

— Хтось виходив із села до них?

Ловен:

— Торговці.

— Змінилися?

— Не знаємо.

— Коли?

— Учора.

— Куди?

— На південь.

Сайла:

— Треба знайти.

Не через страх.

Через спостереження.

Міра:

— Ви хочете повернутися?

Обидва:

— Так.

Ось.

Не тримати.

— Чому?

Ловен:

— Там дружина.

Ісс:

— Брат.

Різні.

Добре.

До Велю їхали пів дня.

Село невелике.

Річка.

Млин.

Дерев’яний міст.

Церква без дзвону.

Низькі будинки.

Все звичайне.

Поки не вийшли люди.

Міра зупинила коня.

Сайла нічого не сказала.

Аліна стиснула повід.

Десятки людей.

Різний вік.

Різний одяг.

Різна стать.

Різне волосся.

Різний зріст.

Але обличчя —

одне.

Не абсолютно.

Десь губи тонші.

Десь брова нижча.

Шрами.

Старість.

Дитячі пропорції.

Але структура.

Одна.

Наче невидимий скульптор взяв один образ

і дозволив рокам, статі та життю робити дрібні зміни,

не чіпаючи основу.

Міра відчула нудоту.

Не від огиди.

Від мозку.

Він намагався розрізняти людей за обличчям.

Не міг.

І тоді почав шукати інше.

Голос.

Хода.

Поза.

Одяг.

Запах.

Руки.

Добре.

На зустріч вийшла жінка.

Висока.

Срібне волосся.

Те саме лице.

— Я староста.

— Ім’я?

— Реса Вель.

Пауза.

— Так, як село.

— Родина засновників?

— Можливо.

Вона усміхнулась.

— У нас тут тепер багато «можливо».

Сайла:

— Коли помітили?

Реса:

— П’ять днів тому.

— Після моря?

— Так.

— Усі бачили сон?

— Ні.

— Хто перший змінився?

Реса:

— Моя дочка.

Пауза.

— Де вона?

— Вдома.

— Можемо поговорити?

Реса:

— Якщо вона захоче.

Добре.

Дівчині було шістнадцять.

Звали Талія.

Коли ввійшли, вона сиділа біля вікна й вишивала.

Те саме лице.

Молодше.

Але те саме.

— Я не перша.

Сказала одразу.

Сайла:

— Чому думаєш?

— Бо я пам’ятаю, як побачила це обличчя до того, як воно стало моїм.

Тиша.

Міра:

— Де?

— Уві сні.

— Море?

— Ні.

Ось.

Талія відклала голку.

— Я бачила поле.

Ні дерев.

Ні людей.

Посеред стояла людина.

Далеко.

Обличчя не бачила.

Потім вона підійшла.