Розділ 9

Чоловік, створений містом для ролі Сторожа, влаштувався працювати в пекарню.

Ніхто не очікував.

Особливо пекар.

— Ти вмієш місити тісто?

— Ні.

— Пекти?

— Ні.

— Розрізняєш борошно?

Чоловік подивився на три мішки.

— Це біле.

Пекар заплющив очі.

— Чудово.

Його все одно взяли.

Не через походження.

Не через співчуття.

Причина була простіша:

двом працівникам потрібні були додаткові руки.

А в нього руки були.

Сьогодні.

Пекаря звали Ратен.

Низький.

Широкий.

Ліва брова постійно піднята так, ніби весь світ приносив йому неякісне тісто.

— Якщо зіпсуєш борошно — платитимеш.

Чоловік:

— У мене немає грошей.

Ратен:

— Тоді не зіпсуй.

— Це працює?

— У пекарні — так.

Першого дня він зіпсував два заміси.

Один пересолив.

Другий забув.

Не сіль.

Сам заміс.

Пішов по воду.

Побачив голуба.

Дивився хвилин десять.

Повернувся.

Тісто вже втекло зі столу.

Ратен:

— Що ти робив?

— Дивився на голуба.

— Чому?

— Не знаю.

Пауза.

— Він кульгав.

Ратен дивився.

— І?

— Хотів зрозуміти, куди йде.

— І?

— Нікуди.

Просто ходив.

Пекар мовчав.

Потім:

— Добре.

Чоловік завмер.

Ратен:

— Не кажи.

— Ви теж?

— Вся проклята столиця вже так говорить.

На третій день чоловік навчився складати тісто.

Не добре.

Але сам.

На п’ятий —

визначати температуру печі долонею.

На сьомий обпікся.

Справжньо.

Лайка вийшла без підказки.

Ратен засміявся.

— Оце вже ти.

Чоловік глянув.

— Звідки знаєте?

Ратен перестав сміятись.

— Не знаю.

Пауза.

— Я просто сказав.

— Не треба так.

— Чому?

— Бо раніше всі казали, ким я є.

Ратен знизав плечима.

— Тоді це не ти.

— Що?

— Лайка.

Пауза.

— Просто лайка.

Чоловік усміхнувся.

— Так краще.

Він досі не мав імені.

Офіційні папери це ненавиділи.

У реєстрі тимчасово писали:

ОСОБА БЕЗ ОБРАНОГО ІМЕНІ.

Він теж ненавидів.

— Це звучить як діагноз.

Сайла:

— Пропонуй краще.

— Не хочу зараз.

— Тоді терпимо.

В пекарні його називали по-різному.

Ратен:

— Гей.

Інший працівник, Мел, кликав:

— Довгий.

Бо чоловік був високий.

Жінка з сусідньої крамниці:

— Пекар.

Він одразу:

— Ні.

— Що?

— Не називайте мене за роботою.

— Я не як ім’я.

— Все одно не хочу.

— Добре.

На четвертий день вона:

— Гей, той, що не хоче бути Пекарем.

Він:

— Гірше.

Вона сміялась.

Це подобалось.

Не слово.

Сам факт, що можна сперечатись про те, як до тебе звертаються.

Одного ранку в пекарню зайшла дитина з-під площі.

Без імені.

Вони побачили одне одного.

Завмерли.

Ратен:

— О.

Пауза.

— Вас тепер двоє.

Обидва:

— Не рахуй.

Ратен:

— Вийдіть.

Вони сіли на сходах.

Дитина їла булку.

Не заплатила?

Заплатила.

Монетою.

Власною?

Може.

— Як робота? — запитала.

— Болять руки.

— Добре?

Він:

— Не кажи.

— Я питала.

— А.

Пауза.

— Так.

— Чому?

Він подумав.

— Бо вони болять не тому, що місто щось від мене хоче.

— А?

— Бо я погано працюю.

Дитина кивнула.

— Це краще.

— Не кажи.

Вона дала йому половину булки.

— Я не хочу.

— Тоді не бери.

Вона сама з’їла.

Добре.

— Ти подумав про ім’я?

Він глянув.

— Ти?

— Я перша спитала.

— Це не відповідь.

— Саме.

Він дивився на вулицю.

Столиця досі складалась із кількох.

Верхня.

Нижня.

Східні шматки.

Деякі переходи стабільні.

Інші —

ні.

Але після знищення центрального кореня місто стало тихішим.

Менше команд.

Менше написів.

Менше речень на стінах про функцію.

Люди самі робили більше.

Повільніше.

Гірше.

Живіше.

— Я хочу ім’я, — сказав він.

Дитина зупинилась.

— Зараз?

— Не знаю.

Пауза.

— Хочу, щоб колись хтось мене покликав і я відчув, що це до мене.

— Це вже зараз.

Він глянув.

— Так.

Ось.

— Але не хочу вибирати сам.

Вона насупилась.

— Чому?

— Бо я не знаю слів.

— Багато знаєш.

— Знаю значення.

Не відчуття.

Пауза.

— Я хочу, щоб хтось запропонував.

А я відмовився.

Або погодився.

Дитина усміхнулась.

— Ти навіть ім’я хочеш через відмову.

Він:

— Може це справді моє.

— Хто?

— Не знаю.

— Ратен?

— Ні.

— Чому?

— Він назве мене Тісто.

— Може.

Вони засміялись.

Того дня перша тінь пішла.

Не чоловіка.

Іншого.

На Центральній площі.

Усі вже знали історію.

Чоловік зробив крок.

Тінь залишилась.

Потім повернула голову.

І рушила в інший бік.

Спочатку люди вирішили, що це наслідок світла.

Зміна сонця.

Два джерела.

Верхнє й нижнє небо?

Може.

Потім тінь зайшла за ріг.

Без людини.

Чоловік, якому вона належала, знепритомнів.

Не від магії.

Від страху.

Коли прокинувся, перше:

— Поверніть.

Міра:

— Що?

— Мою тінь.

— Звідки знаєш, що твоя?

Він розлютився.

— Бо вона була зі мною сорок років!

— Добре.

Пауза.

— Я не заперечую.

Просто питаю, що саме ти хочеш повернути.

— ТІНЬ!

Міра:

— Фізично ти почуваєшся інакше?

— Ні.