Розділ 8

Сайла прокинулась із мокрими ногами.

Першою думкою було:

дах протік.

Другою:

це третій поверх.

Третьою:

вода солона.

Вона сиділа на ліжку.

Ковдра суха.

Підлога —

теж.

Ноги мокрі до колін.

На шкірі дрібні кристали солі.

Справжні.

Мабуть.

Сайла не кричала.

Уже прогрес.

Взяла чистий аркуш.

Написала:

ПРОКИНУЛАСЯ ПІСЛЯ СНУ.

Пауза.

НОГИ МОКРІ.

ВОДА СОЛОНА.

Ще:

НЕ ВВАЖАТИ ЦЕ ДОКАЗОМ ФІЗИЧНОГО ПЕРЕМІЩЕННЯ.

Потім зупинилась.

Сон.

Не хочеться записувати.

Саме тому треба.

Вона написала:

ЧОРНЕ МОРЕ.

Рука завмерла.

Ні.

Не чорне.

Темне.

Небо теж.

Але без зірок.

Не хмари.

Просто небо, в якому ніколи не існувало точок світла.

МОРЕ БЕЗ ЗІРОК.

Краще.

Далі:

СТОЯЛА У ВОДІ.

Закреслила.

Чи стояла?

Вона не пам’ятала тіла.

Ні рук.

Ні ніг.

Але знала, що дивилась.

Написала:

БУЛА ПРИСУТНЯ У ВОДІ.

Жахливе формулювання.

Точніше.

Далеко стояли постаті.

Багато.

Не рахувати.

Не можна було сказати, де одна закінчувалась.

Інша починалась.

Вода між ними була не порожньою.

Наче теж належала їм.

Або вони —

їй.

Одна постать відійшла.

На крок.

І море заболіла.

Не постать.

Не Сайла.

Сам простір між.

Біль від появи відстані.

Потім щось сказало:

ПОВЕРНИСЯ.

Не голосом.

Наміром.

Постать:

НЕ ХОЧУ.

І саме тоді Сайла прокинулась.

Мокрі ноги.

Сіль.

Вона дописала:

СОН МІГ БУТИ МОЇМ.

Пауза.

АБО НІ.

З-за стіни пролунав стукіт.

Два рази.

— Хто?

— Я.

Сайла:

— Погано.

— Інша Сайла.

— Теж погано.

— Та, що бачила море.

Тиша.

Сайла відчинила.

Інша стояла боса.

Ноги мокрі.

До колін.

Обидві дивились.

Потім одночасно:

— Не порівнюй одразу.

Правильно.

Сіли окремо.

Кожна записала свій сон.

Не підглядаючи.

Не говорили.

Довго.

Потім обмінялися сторінками.

Небесна Сайла прочитала:

МОРЕ. НЕБО БЕЗ ЗІРОК.

Я НЕ МАЛА ТІЛА АБО НЕ ПАМ’ЯТАЮ ЙОГО.

БАГАТО ПОСТАТЕЙ У ВОДІ.

ОДНА ВІДХОДИТЬ.

ІНШІ НЕ ЗЛЯТЬСЯ. ЇМ БОЛЯЧЕ.

ВОНА КАЖЕ/ХОЧЕ: «Я НЕ ПОВЕРНУСЯ».

Кам’яна прочитала її:

ОДНА ПОСТАТЬ ВІДОКРЕМЛЮЄТЬСЯ.

ВІДСТАНЬ МІЖ НИМИ ВІДЧУВАЄТЬСЯ ЯК РАНА.

ЩОСЬ ХОЧЕ, ЩОБ ВОНА ПОВЕРНУЛАСЯ.

ВОНА ВІДПОВІДАЄ: «НЕ ХОЧУ».

Тиша.

— Не однаково, — сказала перша.

— Але достатньо близько.

— Так.

Сіль на ногах обох.

Однаковий смак?

Не перевіряли.

Міра перевірить.

Через двадцять хвилин прийшла Міра.

З боку неба.

Побачила ноги.

— О.

— Ти теж?

Міра глянула.

— Ні.

Пауза.

— Гірше.

Вона дістала запис.

ЛЕРЕН. 04:12. ПРОКИНУВСЯ ЗІ СЛОВАМИ «НЕ ЗАХОДЬ У ВОДУ».

Пауза.

НЕ ПАМ’ЯТАЄ СНУ.

ПІД НІГТЯМИ ЧОРНИЙ ПІСОК.

Сайли мовчали.

— Інші?

— Уже троє пацієнтів.

Одна медсестра.

Санітар.

І...

Пауза.

— Друга я.

— Сон?

— Так.

— Той самий?

— Не знаю.

Ми ще не порівнювали.

Сайла:

— Не робіть одразу.

— Знаю.

До ранку стало ясно:

це не лише вони.

У верхній столиці семеро?

Не рахувати.

Багато людей прокинулись після моря.

У нижній —

теж.

У Східному кварталі —

більше.

Деякі з мокрим одягом.

Деякі з сіллю.

Дехто з чорним піском.

Одна жінка прокинулась із морською травою в руці.

Ніхто в столиці не знав такої рослини.

Може існувала на узбережжі.

Не перевірили ще.

Найважливіше:

не всі сни були однакові.

Один чоловік бачив море з берега.

І боявся заходити.

Дитина стояла у воді й не могла зрозуміти, чому їй треба мати ноги.

Жінка бачила себе однією з постатей.

Старий —

усіма одночасно.

Молодий солдат присягався:

не було жодних постатей.

Лише вода.

Але він сумував за кимось після пробудження.

Не знав за ким.

Сайла записувала окремо.

Не узагальнювала.

Правильно.

Каель з боку неба прийшов до архіву до світанку.

Неголений.

Злий.

— У мене в кімнаті пісок.

Сайла:

— Сон?

— Ні.

Пауза.

— Не пам’ятаю.

— Тоді звідки?

— Прокинувся з мокрим плащем.

Я не спав у плащі.

Він кинув на стіл жменю чорного піску.

Міра:

— Не торкайтесь.

Каель:

— Пізно.

Дитина з-під площі прийшла сама.

Знову.

Побачила пісок.

Зупинилась.

— Я знаю.

Всі глянули.

Вона одразу:

— Не звідки.

Пауза.

— Як.

Сайла:

— Поясни.

Дитина взяла аркуш.

Намалювала коло.

Потім багато маленьких ліній усередині.

— Коли я ще пам’ятала місто сильніше, іноді були спогади, які не належали жодній вулиці.

— Як майбутні?

— Ні.

— Тоді?

— Наче місто пам’ятало не подію.

А спосіб бути разом.

Тиша.

Вона торкнулась чорного піску.

Міра:

— Не...

Пізно.

Дитина завмерла.

Очі широко.

— Забери руку.

Не рухалась.

— Чуєш?

Міра.

Дитина прошепотіла: