Розділ 6

Темноока дитина вкрала яйце.

Каель побачив це випадково.

Вона стояла біля польової кухні.

Чекала, поки кухар відвернеться.

Взяла варене яйце зі столу.

Сховала в кишеню.

І пішла.

Каель дивився.

Довго.

— Ти щойно вкрала яйце.

Дитина зупинилась.

Повернулась.

— Так.

— Чому?

— Хотіла.

— Можна було попросити.

Вона подумала.

— Так.

— Тоді?

Ще пауза.

— Хотіла зрозуміти різницю.

Каель:

— Між чим?

— Коли дають.

І коли береш сама.

Каель закрив очі.

— І?

Вона дістала яйце.

Подивилась.

— Коли крадеш, воно важче.

— Це провина.

— Можливо.

— Не кажи.

Вона усміхнулась.

Кухар уже помітив.

Вийшов.

— Гей!

Дитина не втекла.

Кухар:

— Це моє.

Вона подивилась на яйце.

Потім на нього.

— Було твоє?

— Так.

— Зараз?

Чоловік завмер.

Каель:

— Не починай.

Дитина простягнула яйце.

— Вибач.

Кухар забрав.

— Тобі їсти нема що?

— Є.

— Тоді навіщо...

Каель:

— Вона перевіряла мораль.

Кухар дивився.

— Що?

— Не питай.

Дитина:

— Можна тепер попросити?

Кухар ще кілька секунд мовчав.

Потім узяв інше яйце.

— Тримай.

Вона взяла.

Подивилась.

— Легше.

Кухар:

— Пішла звідси.

— Добре.

— Не кажи.

Він завмер.

— Що?

Каель:

— Довга історія.

Вони відійшли.

Дитина їла яйце.

Шкаралупу теж.

Каель:

— Ні.

Вона зупинилась.

— Що?

— Це не їдять.

— Чому?

— Бо...

Пауза.

— Можна.

Але більшість не їсть.

Вона пожувала.

— Неприємна.

— Ось.

Вона виплюнула шкаралупу.

Каель дивився.

Звичайна дитина.

Майже.

Чорні очі псували.

Не колір.

Глибина.

Райдужки були настільки темними, що зіницю не видно.

Але коли сонце падало збоку,

Каель іноді бачив усередині не відбиття.

Щось схоже на далеку воду.

— Чого дивишся?

— На очі.

— Вони тебе лякають.

Не питання.

— Так.

— Чому?

Каель подумав.

— Бо не бачу, куди ти дивишся.

Дитина:

— Бачиш.

— Не завжди.

— А треба?

Пауза.

Каель:

— Людям подобається знати, куди дивиться інша людина.

— Навіщо?

— Щоб розуміти увагу.

Намір.

Загрозу.

— Я можу сказати.

— Ти можеш збрехати.

— І очі можуть.

Каель усміхнувся.

— Так.

Вона доїла.

— Король прокинувся.

— Звідки знаєш?

— Чую.

— Його?

— Ні.

— Тоді?

Вона показала на двері Другого вузла.

— Вони стали тихіші.

Каель озирнувся.

Двері стояли за табором.

Закриті.

Безіменний кандидат сидів неподалік.

Не дивився на них.

— Коли батько спить, двері голосніші?

— Іноді.

— Чому?

— Він перестає тримати себе.

— Це що означає?

Дитина насупилась.

— Ви дуже любите, щоб усе означало інше.

— Зручно.

— Ні.

Вона пішла.

Каель — за нею.

— Куди?

— До короля.

— Навіщо?

— Він сьогодні запитає правильно.

— Що?

— Не знаю.

Каель:

— Як ти можеш знати, що правильно, якщо не знаєш питання?

Вона:

— Я не сказала, що знаю відповідь.

Король сидів біля намету.

Без плаща.

Сорочка.

Сиве волосся не зачесане.

У руках кухоль.

Виглядав не як король.

Це вже стало звичним.

Небезпечно?

Можливо.

Побачив дитину.

— Ти повернулась.

— Я не йшла.

Король:

— Тебе не було в таборі.

— Це не те саме.

Каель:

— Я вже ненавиджу цю розмову.

Дитина сіла на землю.

Король:

— Я хочу поставити питання.

Вона:

— Знаю.

Каель глянув.

Вона підняла яйце.

— Інше.

— Добре.

Король мовчав довго.

Потім:

— Коли я дивлюсь на тебе, я думаю, що ти дитина.

— Так.

— Але це слово може бути неправильним.

— Так.

— І коли я думаю, що ти щось інше...

Зупинився.

— Це теж може бути неправильним.

Вона кивнула.

Король:

— Тоді що в тобі належить тобі зараз, навіть якщо я не знаю, ким ти є?

Дитина перестала жувати.

Каель теж.

Ось.

Вона дивилась на короля.

Довше, ніж зазвичай.

— Це справді інше питання.

— Відповіси?

— Можливо.

Каель:

— Не кажи.

Дитина:

— Сьогодні можна.

Вона поклала яйце.

— Я не люблю, коли мене торкаються без попередження.

Король:

— Добре.

— Не кажи.

Пауза.

— Я люблю гарячу воду.

— Це все?

— Ні.

— Продовжуй, якщо хочеш.

Вона думала.

— Мені подобається, коли люди сперечаються й не вбивають одне одного.

Каель:

— Дуже конкретно.

— Це рідше, ніж ви думаєте.

— Я не люблю дзвони.

Король:

— Чому?

Вона одразу напружилась.

Погане питання?

Ні.

Просто.

— Вони нагадують.

— Що?

Вона не відповіла.

— Ще?

— Я не хочу, щоб мені давали ім’я.

Король:

— Знаю.

— Не тому, що імена погані.

— Тоді?

Вона:

— Бо я ще не знаю, чи хочу бути такою, як вони працюють.

Тиша.

Каель:

— «Вони» — імена?

— Так.

— Як вони працюють?

Вона подивилась.

— Стають дорогою.

— Для інших?

— І для того, кого назвали.

Король:

— Ім’я змушує тебе бути собою?

Дитина скривилася.

— Ні.

Пауза.

— Воно допомагає іншим очікувати, що ти продовжишся.

Тиша.

Каель:

— Поясни.

Вона показала на нього.

— Каель.

Він здригнувся.

Повне?