Розділ 5

Каель побачив батька на світанку.

І не впізнав.

Не одразу.

Це було найгірше.

Східний табір стояв у широкій улоговині між пагорбами.

Не місто.

Поки.

Наметів було небагато.

Кам’яних будівель —

ще менше.

Але люди вже проклали доріжки.

Викопали канави для води.

Поставили кухню.

Огородили місце для коней.

Звичка робить поселення швидше за наказ.

За табором стояли двері.

Окремо.

Без стіни.

Без будинку.

Чорне дерево.

Срібна ручка.

Другий вузол.

Або те місце, де він торкався світу.

Каель більше не хотів називати простіше.

Біля дверей сидів чоловік.

Сивий.

Худий.

Плечі ще широкі.

Але плащ лежав на них так, ніби був чужим.

Руки тремтіли, коли він підносив кухоль.

Не сильно.

Достатньо.

Каель подумав:

старий офіцер.

Потім чоловік підняв голову.

Очі.

Ось.

Король.

Його батько.

Каель зупинив коня.

Тіра поруч теж.

Безіменний кандидат стояв біля дверей.

Не дивився на Каеля.

Темноокої дитини не було.

Це лякало більше, ніж якби була.

Король підвівся.

Повільно.

Не через церемонію.

Через коліно.

Одна рука сперлась об камінь.

Каель бачив.

Запам’ятав.

Не як слабкість.

Як факт.

Батько:

— Ти приїхав.

Каель:

— Так.

Пауза.

— Який?

Тиша.

Король усміхнувся.

Мало.

— Оце питання я заслужив.

— Не відповідь.

— Кам’яний.

Каель завмер.

— Звідки знаєш?

— Ти тримаєш ліве плече нижче.

— І?

— Інший не тримає.

— Ти бачив його?

Пауза.

— Так.

Холод.

Каель спішився.

— Коли?

Король:

— Сьогодні.

Тиша.

— Він у столиці.

— Так.

— Тоді як?

Король:

— Я не сказав, що бачив його тут.

Каель стиснув щелепу.

— Почалося.

Король:

— Давно.

— Не загадками.

— Я намагаюся.

Пауза.

— Пам’ять більше не слухається часу.

Каель підійшов ближче.

Вперше відчув запах.

Дим.

Кінський піт.

Трави.

І щось лікарняне.

Міра сказала б точніше.

— Ти хворий?

Король:

— Так.

— Чим?

— Старістю.

— Тобі не настільки...

Зупинився.

Скільки?

Каель знав.

Мабуть.

Король:

— І ще я віддав більше, ніж планував.

Каель:

— Імен?

— Так.

— Пам’яті?

— Так.

— Років?

Король глянув.

— Можливо.

Каель:

— Не кажи.

Король підняв брову.

— Це у вас тепер таке?

— Що?

— Не завершувати чужі висновки.

Каель:

— Корисно.

— Так.

Пауза.

— Не кажу.

Вони стояли один навпроти одного.

Без трону.

Без варти.

Без корони.

Вперше.

Можливо.

Король:

— Ти схуд.

Каель:

— Ти постарів.

— Справедливо.

Тиша.

Незручна.

Людська.

Це дратувало Каеля.

Було простіше ненавидіти символ.

Безіменний кандидат:

— Ви можете сваритися далі від дверей.

Обидва глянули.

Він:

— Вони слухають.

Каель:

— Хто?

Пауза.

Кандидат:

— Погане питання.

Каель майже усміхнувся.

— Зараз усі такі.

Король повів його до намету.

Не великого.

Звичайного.

На столі карти.

Листи.

Дві лампи.

Одна тріснута.

Купа записів різними почерками.

Деякі королівські.

Деякі ні.

Каель побачив на стіні фразу:

НЕ ПОВТОРЮЙ ПЛАН ЯК КЛЯТВУ.

Нижче:

ПОВТОРЮЙ ЛИШЕ ТЕ, ЩО ЗРОБИВ.

Ще:

Я МОЖУ ПОМИЛЯТИСЯ ПРО МОТИВИ.

Каель дивився.

— Це ти?

— Так.

— Навіщо?

Король:

— Бо я вже ловив себе на тому, що пам’ятаю причину вчинку красивішою, ніж вона була.

Тиша.

Каель:

— Наприклад?

Король сів.

— Дейр.

Ось.

Каель не сів.

— Обережно.

— Знаю.

— Ні.

Не знаєш.

Пауза.

— Кажи тільки те, що вже зробив.

Король кивнув.

Повільно.

— Я знайшов його задовго до експедиції.

— Знаю.

— Я знав про Аліну.

— Знаю.

— Я знав, що він піде добровільно, якщо загроза торкнеться її.

Каель:

— Знаю.

— Я створив умови, де це рішення ставало ймовірнішим.

— Знаю.

Тиша.

Король:

— Я не наказував йому жертвувати собою.

Каель:

— І це не робить тебе кращим.

— Знаю.

— Не кажи.

Пауза.

Король:

— Добре.

Каель нарешті сів.

Навпроти.

— Я приїхав не для сповіді.

— Я не збираюся.

— Добре.

— Не кажу.

Каель закрив очі.

— Ненавиджу.

Король усміхнувся.

Справді.

На секунду.

І Каель побачив той спогад.

Батько тримає маленького хлопчика.

Незграбно.

Сміється.

Каель відчув біль.

Не довіра.

Не пробачення.

Просто.

Було.

Можливо.

— Ти пам’ятаєш її?

Питання вирвалось.

Король завмер.

— Кого?

Ось.

Каель:

— Мою матір.

Король дивився.

Довго.

Потім відвернувся.

— Ні.

Тиша.

— Обличчя?

— Ні.

— Голос?

— Іноді.

— Ім’я?

Король відкрив рот.

Зупинився.

— Я знаю, що воно було коротке.

Каель зблід.

— Ти не пам’ятаєш її імені.

— Ні.

— Ти віддав?

— Не навмисно.

— Гірше.

Король не заперечив.

Каель:

— Я теж не пам’ятаю обличчя.

— Знаю.

— Звідки?

— Ти писав.

— Я не писав тобі.

Пауза.

Король глянув.

Ось.

— Я отримував листи.

— Від кого?

— Від тебе.

— Я не надсилав.