Розділ 4

Міра прокинулася від плачу.

Не дитячого.

Гірше.

Дорослого.

Тихого.

Тисячі людей плакали так, щоб ніхто не почув.

Вона розплющила очі.

Палата.

Темно.

Вікно відчинене на два пальці.

За стіною хропів Лерен.

Десь далі медсестра переставляла металевий таз.

Звичайна ніч.

Плач не припинявся.

Міра сіла.

— Ні.

Голоси одразу стали тихішими.

Не через слово.

Можливо.

Вона вже знала:

не відповідати.

Не питати.

Не намагатися розрізнити всіх.

Один голос:

Мамо.

Другий:

Закрий крамницю.

Третій:

Я не встиг.

Жінка:

Не веди дітей до річки.

Старий:

Я ж казав, що дзвін неправильний.

Хлопчик:

Чому нас ніхто не пам’ятає?

Міра затулила вуха.

Не допомогло.

Ніколи.

Потім усі голоси разом перестали говорити різне.

І сказали:

У ЧЕТВЕР МИ ПОМРЕМО.

Міра завмерла.

Не хор.

Саме це було найгірше.

Кожен голос сказав фразу окремо.

У власному темпі.

Зі своїм страхом.

Зі своїм акцентом.

Старі.

Діти.

Чоловіки.

Жінки.

Хтось сміявся.

Хтось молився.

Хтось сказав це байдуже.

Але зміст —

один.

У четвер ми помремо.

Міра глянула на календар.

Понеділок.

Три дні.

Вона не сказала:

«де?»

Не сказала:

«хто?»

Не сказала нічого.

Встала.

Запалила лампу.

Взяла книгу записів.

Написала:

ПОНЕДІЛОК. БЛИЗЬКО ТРЕТЬОЇ НОЧІ.

ЧУЮ БАГАТО ГОЛОСІВ ОДНОЧАСНО.

Пауза.

Потім:

НЕ СХОЖЕ НА ОДНУ ОСОБУ З КІЛЬКОМА МОЖЛИВИМИ СМЕРТЯМИ.

ГОЛОСИ РІЗНІ.

КІЛЬКІСТЬ НЕ ВИЗНАЧАЮ.

І:

ВСІ ПОВТОРЮЮТЬ: «У ЧЕТВЕР МИ ПОМРЕМО».

Рука тремтіла.

Міра поклала перо.

З-за стіни:

— Ти не спиш?

Лерен.

— Спи.

— Оце вже точно ні.

Він з’явився у дверях.

Сорочка на одне плече.

Пов’язка.

Виглядав погано.

На диво живо.

— Голоси?

Міра глянула.

— Звідки?

— У тебе лице таке.

— Яке?

— Наче ти вже когось рятуєш і ненавидиш його за це.

Пауза.

— Отже?

Міра:

— Багато.

— Скільки?

— Не рахую.

— Добре.

— Не кажи.

Він сів.

— Що говорять?

Міра мовчала.

Потім:

— У четвер ми помремо.

Лерен перестав усміхатися.

— «Ми»?

— Так.

— Ти знаєш хто?

— Ні.

— Де?

— Ні.

— Вони вже мертві?

— Ні.

— Звідки знаєш?

Міра:

— Не знаю.

Пауза.

— Але чую так само, як тебе.

Лерен:

— Тобто в майбутній точці смерті.

— Можливо.

— І всі в один день.

— Так.

— Це може бути битва.

— Може.

— Пожежа.

— Може.

— Епідемія.

— Може.

Міра:

— А може нічого з цього.

Плач повернувся.

На секунду.

Міра зблідла.

Лерен:

— Зараз?

Вона кивнула.

— Що?

Міра слухала.

Один чоловік:

Не відкривайте західну браму.

Інша:

У нас немає західної брами.

Ще:

Була.

Хлопчик:

Мамо, чому будинок далеко?

Стара:

Не називайте місто.

Тиша.

Міра відкрила очі.

Ось.

Місто.

— Що?

— Це місто.

— Яке?

— Не знаю.

— Столиця?

Міра:

— Не думаю.

— Чому?

— Голоси говорять про «західну браму» так, ніби це важливо.

У нас є.

Інші фрази не...

Пауза.

— Не буду вгадувати.

Лерен:

— Правильно.

Міра глянула.

— Ти сказав.

— Свідомо.

Вона записала:

ЙМОВІРНО, ЙДЕТЬСЯ ПРО ОКРЕМЕ МІСТО/ПОСЕЛЕННЯ. НЕ ПІДТВЕРДЖЕНО.

До ранку вона не заснула.

Голоси стихли.

Лерен теж не пішов.

Сидів на підлозі.

Заснув спиною до стіни.

Міра накрила ковдрою.

Потім зупинилась.

Чому?

Бо холодно.

Нова причина.

Добре.

О сьомій прийшла друга Міра.

Кам’яна.

В руках списки.

Побачила Лерена на підлозі.

— Нарешті його місце.

Лерен, не відкриваючи очей:

— Я чую.

— Шкода.

Небесна Міра:

— Я чула місто.

Друга завмерла.

— Що?

— Багато голосів.

Одна дата.

Четвер.

Кам’яна Міра не сіла.

— Я теж.

Тиша.

Лерен відкрив очі.

— Це погано?

Обидві:

— Так.

Пауза.

Лерен:

— Оце вже страшно.

Міра з каменю витягла свій запис.

БЛИЗЬКО 03:00.

ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ГОЛОСІВ.

«У ЧЕТВЕР НАС НЕ СТАНЕ».

Небесна:

— Не «помремо»?

— Ні.

Тиша.

— Точно?

— Я записала одразу.

— Я теж.

Дві фрази.

Схожі.

Не однакові.

Лерен:

— Це різні майбутні точки?

Міра з неба:

— Можливо.

Кам’яна:

— Або різні способи почути те саме.

— Або різні міста.

— Або дві версії одного.

— Не будувати.

— Так.

Кам’яна Міра:

— Я чула ще одне.

— Що?

— Дзвін.

Небесна:

— Я ні.

— Три удари.

Лерен:

— Звісно.

— Після третього хтось сказав: «Місто вже померло, просто ще не знає».

Тиша.

Небесна Міра:

— Я цього не чула.

— Я знаю.

— Це важливо.

— Так.

Вони вирішили йти до Сайли.

Не через пророцтво.

Тому що дві незалежні Міри почули схожі речі.

Практично.

Сайли були в архіві.