Розділ 3

Бран ішов на північ уже дев’ятий день.

Або четвертий.

Його записник стверджував обидва.

Він не сперечався.

На першій сторінці було:

ВИЙШОВ ЗІ СТОЛИЦІ — ПОНЕДІЛОК.

На третій:

СЬОГОДНІ П’ЯТНИЦЯ. ЙДУ ДРУГИЙ ДЕНЬ.

На п’ятій:

НЕ ВІР П’ЯТНИЦІ.

На шостій:

НЕ ВІР ТОМУ, ХТО НАПИСАВ «НЕ ВІР П’ЯТНИЦІ». Я БУВ П’ЯНИЙ.

Бран довго дивився.

— Не був.

Пауза.

— Мабуть.

Закрив записник.

І пішов далі.

Північ тут була дивною.

Не холоднішою.

Не темнішою.

Просто світ здавався менш зацікавленим у людях.

Дороги ставали тоншими.

Села —

рідшими.

Люди дивилися на Брана довше, ніж треба.

Не тому, що впізнавали.

Навпаки.

Наче намагались зрозуміти,

чи повинні.

У третьому селі він попросив ночівлю.

Стара жінка відчинила двері.

Подивилась.

— Ви вже були тут.

Бран:

— Можливо.

— Ні.

Пауза.

— Точно.

— Коли?

Жінка зблідла.

— Не знаю.

— Як виглядав?

— Так само.

— Говорили?

— Не пам’ятаю.

— Тоді звідки знаєте?

Вона дивилась.

— Бо я не люблю вас.

Бран усміхнувся.

— Це вже доказ.

Вона все одно пустила.

На вечерю була каша.

Погана.

Бран сказав.

Стара образилась.

Добре.

Справжня реакція.

Перед сном вона раптом:

— Не йдіть старою дорогою.

— Якою?

— На північ.

— Саме туди йду.

— Не.

Швидко.

— Чому?

Вона завмерла.

— Там нічого.

Бран:

— Тоді чому не йти?

— Бо...

Пауза.

Жінка торкнулась скроні.

— Не знаю.

Бран:

— Ви там були?

— Ні.

— Впевнені?

— Так.

Пауза.

— Ні.

Вона сіла.

Сіре обличчя.

— Я знаю, що не була.

Але коли думаю про ту дорогу...

Відчуваю, що вже повернулась.

Бран перестав посміхатись.

— Звідки?

— Звідти.

— Звідки саме?

Стара розлютилась.

— Я СКАЗАЛА, ЩО НЕ БУЛА!

Бран підняв руки.

— Добре.

Пауза.

— Сьогодні можна.

Вона не зрозуміла.

На щастя.

Вранці Бран пішов старою дорогою.

Звісно.

Дорога була військовою.

Колись.

Широкі камені під травою.

Місцями старі стовпи.

Позначки стерті.

Не часом.

Навмисно?

Може.

За дві години шлях почав вигинатись.

Не сильно.

Бран цього не помітив би, якби не компас.

Стрілка показувала північ.

Дорога йшла західніше.

Потім ще.

Потім поверталась.

Обходила щось.

Бран зупинився.

Подивився вперед.

Гори далеко.

Ліс.

Трава.

Нічого.

Він дістав карту.

На ній дорога теж робила дугу.

Стара королівська карта.

Сорок років.

Може більше.

На краю хтось олівцем намалював коло.

Порожнє.

Без підпису.

Бран:

— Ну.

Пауза.

— Дуже тонко.

Він зійшов із дороги.

Пішов прямо через поле.

Через десять хвилин опинився знову на дорозі.

З іншого боку.

Зупинився.

Обернувся.

Поле.

Ні слідів.

— Ні.

Пішов знову.

Цього разу вирвав пучок трави й клав кожні десять кроків камінь.

Не правило.

Просто маркер.

Через сім хвилин —

дорога.

Камені?

Не було.

Бран:

— Добре.

Пауза.

— Не кажи.

Ніхто.

Третя спроба.

Закрив очі.

Не повністю.

Дивився вниз.

Ішов за тінню.

Тінь вела прямо.

Потім зникла.

Хмара?

Небо чисте.

Бран підняв голову.

Стояв на дорозі.

Знову.

Сів.

Дістав хліб.

Їв.

Не думаючи про поле.

Саме.

Через хвилину почув воду.

Річка.

Ліворуч.

Подивився.

Річка теж огинала поле.

Так плавно, що здавалося природно.

Не було.

Вода не любить такі речі без причини.

Бран пішов уздовж течії.

Знайшов місце, де річка різко відхилялась.

На березі старий камінь.

Подряпина.

НЕ ЙДИ ПРЯМО.

Бран:

— Це вже цікавіше.

Під написом:

НЕ ТОМУ, ЩО НЕ МОЖНА.

Ще:

БО ПОВЕРНЕШСЯ Й НЕ ЗНАТИМЕШ, ЩО БУВ.

Тиша.

Бран присів.

Свіжий напис?

Ні.

Мох.

Старий.

Дуже.

— Хто?

Питання.

Камінь мовчав.

Добре.

Він записав:

МІСЦЕ НЕ ПУСКАЄ ПРЯМО.

Потім закреслив.

Надто правило.

Написав:

ТРИ СПРОБИ ПІТИ ПРЯМО ЗАВЕРШИЛИСЯ ПОВЕРНЕННЯМ НА ДОРОГУ. ПРИЧИНА НЕВІДОМА.

Краще.

Далі обійшов.

Не поле.

Саму дугу.

Години три.

І помітив:

усі стежки мали однакову поведінку.

Мисливські.

Скотарські.

Військові.

Навіть звірячі.

Все обходило.

Не «не могло увійти».

Ні.

Просто не входило.

Наче світ мав звичку.

Стару.

Глибоку.

На заході Бран знайшов перший слід того, що хтось усе-таки проходив.

Чобіт.

Один.

На м’якій землі.

Йшов у поле.

Не повертався.

Слід свіжий.

День?

Менше.

Бран присів.

Розмір великий.

Чоловічий.

Ліва нога трохи тягнулась.

Він знав таку ходу.

Не людину.

Тип.

Старе коліно.

Пішов за слідом.

Цього разу не прямо.

Саме за чужим слідом.

І дорога не повернула його.

Через сто кроків стало тихо.

Не Морокліс.

Там тиша означала:

не дивись угору.

Тут —

нічого.

Просто птахів нема.

Вітру майже.

Трава рухається.

Звуку нема.

Бран:

— Не люблю.

Сказав уголос.

Щоб щось людське було.