Розділ 1

Аліна не спала до світанку.

Не тому, що боялася заснути.

Вона боялася прокинутися з упевненістю, що двері все-таки відкривала.

Так уже траплялося з іншими речами.

Людина могла пам’ятати дім, у якому ніколи не жила.

Могла сумувати за дитиною, якої не народжувала.

Могла роками носити образу за сварку, якої не було.

Тому спогад про власну руку на дверній ручці не був би доказом.

Так само як його відсутність.

Саме це й було найгірше.

Двері стояли перед нею.

Звичайні.

Темне дерево.

Мідна ручка.

Подряпина біля нижньої петлі, яку вона зробила кілька місяців тому, коли заносила скриню й вдарила кутом.

Справжня.

Мабуть.

За дверима —

нічого.

Принаймні тепер.

Три удари прозвучали приблизно годину тому.

Не голосно.

Не так, як стукає людина, яка хоче, щоб її почули.

Швидше —

як той, хто знає, що його й так чекають.

Потім голос.

Дейра.

— Це я.

Пауза.

— Я знаю, що сказав.

Ще.

— Не відкривай.

Аліна не відкрила.

Потім сміх.

Кривий.

Знайомий.

— Добре. Сьогодні можна.

І кроки.

Аліна знала цей сміх.

Тіло знало.

Можливо саме це було пасткою.

Коріння вже мало його обличчя.

Щось за дверима в Керн-Варі —

теж.

Тепер воно могло мати голос.

Манеру говорити.

Дурні звички.

Могло пам’ятати козу.

Шестиногого коня.

Могло знати, коли саме він називав її «дурепою», а коли «малою».

Якщо достатньо добре скопіювати людину —

чи лишається щось, що не можна вкрасти?

Дейр вважав, що так.

Вибір.

Можливо.

На столі лежав дерев’яний кінь.

Шість ніг.

Бран би сказав, що це вже не кінь, а погано організований павук.

Дейр би...

Аліна зупинила себе.

Не треба будувати його відповідь.

Навіть у голові.

Особливо в голові.

На боці коня залишався напис:

НЕ ЗНАЮ, ХТО ПРИХОДИВ.

Нижче:

І ЦЕ НАЙКРАЩЕ, ЩО Я МОЖУ ТОБІ СКАЗАТИ.

Аліна не торкалась.

За ніч напис не змінився.

Це нічого не доводило.

Коли за вікном почало сіріти, хтось знову постукав.

Два рази.

Аліна встала.

Ніж уже був у руці.

— Хто?

— Якщо скажу Дейр, ти в мене кинеш ножем?

Каель.

Вона видихнула.

— Можливо.

— Тоді Каель.

— Який?

За дверима тиша.

Потім:

— О.

Пауза.

— Справедливе питання.

Вона відчинила.

Каель з боку неба.

Принаймні той, що носив темно-сіру куртку й мав старий шрам на великому пальці.

Інший теж міг мати.

Неважливо.

— Доброго ранку, — сказав він.

Аліна:

— Ні.

— Згоден.

Він побачив ніж.

— Було?

— Три удари.

Посмішка зникла.

— Коли?

— Вночі.

— Голос?

— Дейра.

Каель не спитав:

це був він?

Правильно.

— Відкривала?

— Ні.

— Після?

— Ні.

— Сліди?

— Один черевик.

— Коріння?

— Біле.

— Ще?

Аліна показала на коня.

Каель не наблизився.

— Торкалась?

— Ні.

— Розумно.

— Не кажи.

Він сів.

Не на стілець біля дверей.

Навпроти.

Щоб бачити вхід.

Звичка.

Людська.

— Сайла знає?

— Ще ні.

— Міра?

— Ні.

— Бран?

Аліна глянула.

— Він на півночі.

— Знаю.

— Тоді навіщо питаєш?

— Не знаю.

Пауза.

— Може хотів, щоб виявилось, що він уже тут.

— Не каркай.

Каель подивився на двері.

— Він сказав «не відкривай»?

— Так.

— Якщо це було не воно, а справжній Дейр...

— Тоді він виконав власне попередження.

— А якщо не він?

— Тоді воно вже навчилося попереджати мене не робити те, чого й так хоче.

Каель:

— Мені не подобається третя книга.

Аліна глянула.

— Що?

— Нічого.

Вона сіла.

Втома нарешті прийшла.

Зла.

Важка.

— Є ще дещо.

— Що?

— Голос сказав: «Я знаю, що сказав».

— Тобто пам’ятав попередження.

— Так.

— І знав, що ти його пам’ятаєш.

— Так.

— Або прочитав із тебе.

— Так.

— Або з коріння.

— Так.

Каель видихнув.

— Я сумував за часами, коли ворог просто хотів тебе вбити.

— Це було?

— Не пам’ятаю.

— Тоді не сумуй.

Хтось постукав.

Один раз.

Каель підвівся.

Аліна вже стояла.

— Хто?

— Сайла.

— Яка?

Пауза.

— Та, що принесла дві книги й не їла цибулю.

Аліна відчинила.

Сайла зайшла.

Побачила обличчя обох.

— Отже, я вчасно.

Через десять хвилин у кімнаті було п’ятеро.

Міра.

Сайла.

Каель.

Аліна.

І дитина, яка досі не мала імені.

Вона прийшла сама.

Не запросили.

— Я почула, що ви говорите тихо, — пояснила.

Сайла:

— Це не причина.

— Для мене так.

Дитина побачила коня.

Зупинилась.

— Він був тут.

Всі глянули.

Аліна:

— Хто?

— Не знаю.

— Тоді що означає «він»?

Дитина подумала.

— Той, хто лишив це.

— Ти пам’ятаєш?

— Ні.

Пауза.

— Відчуваю, що ця річ була новою для місця.

Сайла:

— «Місця»?

— Кімнати.

— Вона пам’ятає?

Дитина насупилась.

— Не так.

Міра:

— Поясни без слова «місто».

— Спробую.

Дитина дивилась на коня.

— Кімната має сліди.

Стілець стоїть тут часто.

Ліжко скрипить зліва.

Аліна ходить від вікна до дверей, коли нервує.

— Звідки ти...

— Підлога стерта.

Аліна опустила очі.

Справді.

— А кінь тут новий.