8 Розділ

   Ранок. Телефон завібрував ще до того, як Ґрейс Нортон встигла відкрити штори.
- Алло? - Голос Манон був хрипким після безсонної ночі.
- Ти не спиш? - Одразу ж спитала Ґрейс. - Зараз тільки п'ята година ранку.
Верньє сіла на ліжку, притискаючи ковдру до плечей. Їй було холодно.
- Та так. Не спиться.
- Це щось важливе? Що сталося?
Подружка мовчала кілька секунд. Потім видихнула.
- Мені прийшов лист.
- Лист? Від кого?
- Я не знаю. Від якихось людей. Вони знають про маму.
По той бік слухавки на мить стало тихо.
- Манон, - повільно промовила Нортон. - Що значить "знають"?
- Вони пишуть, що можуть її повернути.
Вона ледве не впустила телефон з рук.
- Що?!
- Я знаю як це звучить. - Щвидко випалила дівчинка. - Я теж спочатку їм не повірила. Але...
- Але що?
Манон подивилася на двері власної кімнати. У тому погляді промайнув маленький промінець надії.
- Вони пишуть так, ніби... Ніби... - Слова губилися у голові. - Ніби знають мене.
- Добре. Слухай мене уважно. Я зараз прийду.
- Не треба, я ж не...
- Я прийду. - Твердо повторила Ґрейс. - І ти нічого не відповідатимеш, доки ми не поговоримо. Домовились?
Верньє мовчки кивнула.
- Домовилися.

                                            ***

   Рівно через півгодини її приятелька вже стояла на порозі з рюкзаком. Вираз її обличчя був серйозним.
- Покажи, - сказала вона, навіть не знімаючи куртку. Манон відкрила ноутбук. Таємничий лист знову з'вився на екрані. Ґрейс читала мовчки. Повільно. Декілька разів поверталася до окремих рядків.
- Мені це не подобається. - Промовила нарешті, дочитавши до кінця.
- Я знала, що ти так скажеш.
- І правильно знала, - Нортон зітхнула. - Подивись. Вони не кажуть нічого конкретного. Але весь час тиснуть.
- Та не тиснуть... - Слабко заперечила Верньє.
- Значить, роблять вигляд, що турбуються. - Перебила подружка. - Це різні речі.
Вона ткнула пальцем у екран.
- Оце "дорослі не зрозуміють" - класичний прийом. Ці люди одразу віддаляють тебе від тих, хто може тебе захистити.
Дівчинка сіла поруч.
- А якщо це правда?
Ґрейс подивилась на неї довго й уважно.
- Тоді це ще небезпечніше. Бо будь-хто, хто обіцяє таке, захоче щось забрати натомість.
Кришка ноутбука лунко клацнула, закриваючись.
- Я не кажу "видали." Я кажу: будь дуже обережною. І нікому нічого не обіцяй. Особливо їм.
Верньє кивнула. Її очі стали вологими. По щоці покотилася прозора сльоза.
- Я просто... не хочу знову втратити її.
Нортон співчутливо обійняла подругу.
- Ти її не втрачаєш. - Прошепотіла вона. - Але можеш втратити себе. І я цього не дозволю.
Манон схлипнула і притиснулася до неї, розчинившись у людському теплі. Десь глибоко в серці ще жевріла надія. Але тепер поруч із нею стояла обережність.