7 Розділ

   Кімната була надто тихою. Манон лежала на ліжку і дивилася у стелю, де тінь від нічника нагадувала тріщину. Колись її мама казала, що тріщини - це просто місця, де світло заблукало. Тепер Манон думала, що світло пішло назавжди. Бо мами не стало ще у вересні. Це відбулося зовсім несподівано, адже нічого не віщувало біди. Просто раптова хвороба, стрімка й непередбачувана. Рак легень. Який, втім, забрав ціле людське життя. Дівчинка почала жити у своєї бабусі. Однак попри всі зміни, мамин светр досі ще висів біля вікна. Вона не наважувалася прибрати його в шафу. Мамин запах тримався в ньому - слабкий і майже уявний.
- Ти обіцяла. - Прошепотіла Верньє у порожнечу. - Ти ж казала, що завжди будеш поруч.
Відповіді не пролунало. Манон повільно сіла й потягнулася до ноутбука. Просто щоб не думати. Просто щоб заповнити гнітючу тишу. Екран яскраво загорівся. Пошта відкрилася автоматично. Надійшов новий лист. Вона насупилася. Від кого б це? Їй рідко писали листи. Саме тому, дівчинка не чекала нічого. Її пальці завмерли над тачпадом.

Тема: "Те, що втрачено, може бути повернене."

- Що за... - Прошепотіла підлітка. Лист виявився невеликим. Без яскравих картинок. Без логотипів.

Манон,

 Ми довго не наважувалися написати. Бо знаємо, як це - коли боляче, що будь-які слова виглядають зайвими. Ти втратила маму. А світ поводиться так, ніби це щось звичайне. Ніби ти маєш просто змиритися й жити далі. Але ти не зобов'язана. Ти, напевно, чула фрази на кшталт: "Час лікує", "Вона завжди буде в твоєму серці", "Треба відпустити". Дорослі люблять так говорити, коли не знають, що таке чужий біль. Ми знаємо. Ти прокидаєшся, і на секунду забуваєш, що її немає. А потім згадуєш - і все валиться з рук. І найгірше навіть не це. Найгірше, що ніхто не розуміє, як тобі насправді. Ми не пропонуємо "забути." І не пропонуємо "відпустити." Ми пропонуємо повернути. Смерть це не кінець. Це лише межа, яку навчилися приймати ті, хто не бояться ставити запитання. А ти - не з тих, хто боїться. Твоя мама не зникла. Вона просто по інший бік. І так, наша організація може допомогти. Але це не рішення, яке приймають відразу. І не те що варто обговорювати з людьми, які скажуть: "Це неможливо" - бо їм легше не вірити, ніж втратити контроль. Подумай про це. І коли будеш готова, то пиши нам. Ми нікуди не зникаємо. Ми терплячі. Бо справжня надія не кричить. Вона чекає, коли ти будеш готова її почути.
Ті, хто пам'ятають більше, ніж дозволено. Еон.

Вона різко закрила ноутбук. Серце шалено калатало в грудях.
- Це жарт. - Сказала Манон вголос. - Просто чийсь дурний жарт.
Лист нікуди не зник. Його слова лякали, та водночас були дивно теплими. Наче хтось знав, що їй страшно. Крихітна і небезпечна надія повільно прокралася в груди.
- А якщо... - Почала дівчинка і замовкла. Якщо це правда, то у неї є шанс. Верньє нерішуче застигла над ноутбуком.
- Ні. Я так не можу. - Врешті твердо похитала головою вона. Її телефон зберігав п'ять дорогоцінних контактів подруг. Треба було спершу порадитися з ними. Манон дуже не хотілося бути з цим самій.