5 Розділ

   Кімната була залита мідним світлом. Величезне вікно виходило просто на небесний обрій. Воно було завбільшки зі стіну. Сонце повільно потопало в темно-червоному небі, фарбуючи хмари в колір розжареного металу. Підземна країна в цю мить здавалася надивовижу тихою. Персефона сиділа на підвіконні, підібгавши під себе ноги. Аїд же стояв поруч. Володар царства мертвих сперся плечем об колону і задумливо димів сигарою.
- У вас тут красиві заходи. - Сказала вона тихо.
- Їх ніхто не цінує. - Коротко відповів юнак.
- Все одно.
Богиня усміхнулася легко, самими кутиками губ. І саме в цю мить небо змінилося. На горизонті з'явилися білі спалахи. Не сонячні. Холодні та ворожі. Блискавки вималювали обриси армії: рівні ряди, золоті списи, крила, що відбивали світло. Дівчина повільно підвелася.
- Це... - Почала було говорити, не знаходячи слів від обурення.
- Військо Зевса. - Спокійно закінчив Аїд. Вечірню тишу прорізала гучна сирена. Глухий і протяжний звук прокотився Тартаром. Це змусило місто здригнутися. Бог мертвих докурив сигару і недбалим рухом викинув її у смітник.
- Я маю йти. - Сказав він. Персефона рвучко схопила його за руку.
- Ти повернешся?
Юнак подивився на неї довгим поглядом. Мовчав. Потім серйозно прошепотів самими вустами:
- Я не дозволю йому забрати цей світ. І тебе.
Аїд вийшов - без пафосу, без прощальних слів.

   Небо над підземним царством тріснуло. Гром розрізав хмари, і з розлому вийшов Зевс - у сяйві світла, з блискавицею у руках, оточений вихором сили. Його супроводжувало грізне ревище вулканів, які прркинулися. Аїд вже чекав. Цар тіней стояв на кам'яному плато. Його плащ тихо коливався під плином різкого вітру. У руках буяла темна енергія, виважена й холодна, наче лід.
- Ого, - протягнув він, оглягувши брата. - Ти привів усю армію? - Потім неголосно розсміявся. - Думаєш, я проситиму вибачення?
Зевс стиснув зуби.
- Ти перейшов межу.
- Де саме? Я завжди тут живу. - Гмикнув брат. - У мене навіть прописка є.
Перший удар був блискавичним. Грім грянув донизу, але Аїд владно підняв руку. Тінь поглинула розряд, розчинивши його в порожнечі.
- Серйозно? - Не зміг приховати подиву він. - Це все? Я очікував від тебе більшого, брате. Ти ж володар неба.
Громовержець відповів йому шквалом ударів. Блискавки падали одна за одною. Повітря рвалося. Камінь під ногами Аїда розколювався, але бог рухався легко, ніби знав кожен крок наперед.
- Ти завжди був надто гучним та галасливим. - Ухилився. - У Підземному світі ми цінуємо тишу.
Клубчастий дим піднявся хвилею у відповідь, змусивши Зевса відступити на крок. Тепер вони билися на рівних. Сила відповідала силі. Світло - темряві. Кожен удар змінював простір і змушував реальність здригатися. Персефона із завмиранням серця спостерігала за всім з вікна.
- Віддавай Персефону! - Гримнув Голова Олімпу.
- Смішно, - юнак реготнув. - Ти питаєш мене чи її?
Громовержець розлютився.
- Вона не належить тобі!

- Так само, як і тобі. - Різко зауважив Аїд. - Однак тебе це ніколи не зупиняло.
Вибух світла перплівся з пітьмою, не давши переваги жодному.
- Визнай, - Продовжував насміхатися бог мертвих між атаками. - Що без мене ти був би просто самозакоханим богом із молотком... Ой, це ж Гефест! Перепрошую, з блискавкою.
- Замовкни! - Гримнув брат.
- Ні. Мовчання це моя робота. - Глузливо відповів Аїд. - А я хочу відпочити.
І тоді Зевс змінив тактику. Він відступив. Надто різко. Надто легко для бою. Лиходій примружився.
- О, відступаємо? А це вже цікаво.
Верховний бог усміхнувся.
- Хіба ти не хочеш закінчити це?
Простір під ногами Аїда ледь роз'їхався на мить. Проте цього вистачило. Земля провалилася в морок. Сарказм зник миттєво. Розкрився портал - не світло, не тінь, а цілковита порожнеча. Простір між Олімпом та Царством Мертвих. Місце де не існує часу, сили, звуків. Він спробував звільнитися, але енергія витягувалвся з нього, немов хтось викачував саму сутність.
- Ти... - Його голос зірвався. - Боягуз.
Громовержець подивився на нього з гори - холодно й без емоцій.
- Я володар небес. - Гордо промовив він. - А ти забув, що я ще й стратег.
Портал зімкнувся. Тінь зникла з лиця землі. Грім затих. Вперше за всю битву, бог не усміхнувся, а тільки переможно здійняв свій посох.
- Аїде! - З відчаєм закричала Персефона. Та було вже запізно. Двері в кімнату вибили. Один із воїнів Зевса увірвався всередину зі списом у руках.

- Наказано доставити тебе на Олімп. - Гаркнув Кратос (Сила). Дівчина повільно підвелася.
- А ти спробуй. - В її голосі прозвучала погроза.
Він не встиг замахнутися. Земля під ногами вибухнула корінням. Рослини вирвалися з каменю та скрутили Силу. Вони зламали спис і кинули його на підлогу, наче іграшку. Персефона дихала важко. Її очі світилися сліпучим темно-зеленим світлом.
- Досить. Як же ви мене всі бісите. - Прошепотіла вона. Гнів проріс крізь неї, як ліс крізь руїни. Богиня вийшла на балкон і підняла руки. Підземний світ відповів. Коріння, ліани, чагарники й кактуси піднялися довкола царства, сплітаючись у величезний купол. Сфера пульсувала силою: землею, смертю і життям водночас. Солдати Олімпу зупинилися. Потім - відступили. Небо згасло. Блискавки зникли. Захисний купол залишився. Він стоятиме ще тисячі років, як печать, як пам'ять і попередження. Персефона постала посеред тиші. Вона виграла битву. Але втратила того, заради кого обрала цей світ.