Розділ 15. 'Несподіване признання"

Здається Вікторіан мене уникає, або справді дуже зайнятий. Мабуть, намагається віднайти камені, для проведення жатви й повернути Далію. 

Думала про сумне й важке, жуючи на самоті у столовій.

— Альмо? — повернула голову й побачила Ліама.

Він як і попередні рази одягнений у простий чорний одяг(штани, плащ). А вираз його був добрим і це дуже мені імпонувало. Бо хочеться хоч крихту добра побачити, тепла, а не нескінченний холод, що випромінює Вікторіан.

— Ліаме, рада тебе бачити.

Я просто не могла не посміхнутися у відповідь. Він присів й дивився на мене і хотів щось сказати та не наважувався. Дивно. Він же Вищий й зайва скромність точно їм не притаманна.

— Ти змінилась... Навіть колір очей... Відтінок став іншим, глибшим, яскравішим. І взагалі, від тебе не можливо відвести погляду...

Чути таке було якось... І взагалі, я не вважала, що мої зміни аж такі разючі. Ну змінився відтінок очей, ну волосся блищить. І що?

— Ти не подумай, ти й у нашу першу зустріч була красивою дівчиною і саме тоді я зрозумів...

Ні, припини, не говори цього! Благала в думках, та він продовжував говорити.

— Ти подобаєшся мені. І не знаю, що там у вас з Віком. Та знай, ти маєш право вибору і я зможу захистити тебе.

Невже він це сказав? Відкрила рота і просто не знала що відповісти. Бо все так заплутано.

— Ти ж не знаєш нічого про мене. Я людина і..

— Знаю що ти людина, повір, я одразу бачу, хто ким є... Та зараз я не впевнений на сто відсотків у цьому. Та це байдуже. Для мене це не грає ролі. Ти мені подобаєшся, навіть більше, не можу виразити це словами, та я ніколи такого не відчував.

Не знаю що він відчуває, і кого тепер бачить перед собою. Та мені було страшно. Я не хочу ставати об'єктом закоханості для Вищого й повторити долю мами.

— Ліаме... Це небезпечно. І ти прекрасно це знаєш... Краще за мене знаєш ваші правила. І...

Та він не дав мені договорити, бо прикрив мої губи своїми пальцями.

— Не кажи нічого... Просто подумай про мої слова.

І він піднявся, відійшов на кілька кроків, і налив собі випити.

І в цей момент зайшов Вікторіан.

— Ти саме вчасно... Та міг і попередити що уже прийшов... — він перевів погляд на мене, мабуть, червону та розгублену від щойно почутого.

— Альмо, ти теж мені потрібна. Двоє ідіть за мною.

Я з Ліамом переглянулась і попрямували за Віком.

А він привів нас до того самого підвалу, в якому відбувався той ритуал, що зв'язав мене з сутністю. Як добре, що зв'язок розірвався, й зник. Бо думка, що я була прив’язана до чудовиська... Бррр.

— Я знайшов ще один камінь...

— Чудово! І що? Навіщо ми тут? — здається не одній мені, було не приємно тут знаходитись.

— Ви допоможете мені його відновити...

І Вікторіан розгорнув шовкову хустину, на якій був чорний кіаніт та... Розколений на чотири частини.

Я дивилась на шматки артефакту... І як це я можу допомогти? Магія, точно не мій профіль.

— Хто міг розколоти настільки могутній артефакт? — запитав Ліам, а мені й самій було цікаво.

Бо це ж не просто чорний кіаніт, камінь, який сам по собі є могутній. Даний кіаніт продовж віків заряджали магією. Тому щоб знищити такого рівня магію, потрібна... Ще сильніша магія.

— Це зробив маг. Який дуже не хотів, щоб камінь дістався мені. А ще я дізнався де вони сховали ще один камінь. Точніше у кого.

— Вік, щоб зцілити чи відновити, як ти виразився, даний артефакт, потрібна кров, усіх родів Вищих. А як ти знаєш, два роди втрачені.

— Ти хотів сказати знищені, вбиті за не покору Регенту. — холоднокровно виправив Ліама Вік.

— Називай це як хочеш. Та факт залишається фактом. Хто б не хотів зірвати жатву й відрізати нас від предків... У нього це вийшло.

— Не спіши з висновками Ліаме. Я все одно зцілю розколений кіаніт і віднайду інші камені. Та часу мало. І ти маєш допомогти мені.

Пауза заполонила приміщення підвалу. Яке було освітлене свічками та двома смолоскипами. Не розумію, навіщо це середньовіччя? Підвал, смолоскипи та свічки... І запах плавленого воску, нав'язливо забирався у ніздрі.

— Для початку, дай мені своєї крові. — продовжив Вік і витяг ножа й скляну колбу.

Ліам скептично посміхнувся, та все одно розрізав долоню й затиснув її в кулак, так, щоб кров лилась цівкою у колбу. Коли вона була заповнена до краю, Вікторіан взяв її із рук друга і закрив.

— Камінь у відьми-провидиці Картер. Знайомий з такою?

— Так, знайомий, не так близько, як ти, та все ж таки знайомий.

— Ну от бачиш, у тебе є шанс це виправити... Можеш взяти з собою Ніка. А мене потурбуєте в останню чергу, бо я буду зайнятий.

— Так, зайнятий, ти відчайдушно ловишся за соломинку, яка уже є зломаною.

— Це ми ще побачимо... А тепер іди, принеси мені його.

Ліам скривився й кинув ще один погляд на друга, а потім перевів на мене і...

— А навіщо тут Альма?