Розділ 12. "Вперше"

Тільки ми зайшли до будинку, як Вікторіан підійшов до бару й налив собі сам, щедру порцію випивки. Я стояла й дивилась за ним, мов зачаклована. На такого красивого чоловіка, від якого очей не відвести, мабуть, ці Вищі, володіють феромонами, які сильніші ніж у людей... Що притягують як ос на солодке. Бо щось тут явно не так.

Або я себе накручую й проблема не у феромонах чи їхньому магічному впливі, а у мені самій.

Та я потрясла головою, наче відганяючи від себе дивне марево... Й підійшла до сходів.

— Не поспішай! Склади мені компанію! — його звабливий голос пройшовся моїми нутрощами й заставив їх вібрувати.

Дивне відчуття, та мені хотілося, щоб воно не зникало.

Все, я пропала. Я метелик й лечу на вогонь, що знищить мене.

Чи маю я право відмовити? Людині, чи скоріше не людині, а Вищому. Одному з найвпливовіших у своєму колі. Як я тільки змогла сюди потрапити? Витівки долі, не інакше.

Чомусь сьогодні в будинку було надто тихо й пусто. Де покоївки? Де охорона та інші технічні працівники, які так часто ходять туди сюди у справах?

Видихни Альмо. Він нічого не зробить мені. Я ж не цікавлю його... Я...

— Мені ще довго чекати? Чи ти навмисно мене злиш?

От, мені неймовірно цікаво чи він з усіма так розмовляє жінками?

Підійшла до нього, між нами залишався ще один крок Вікторіана, й два моїх.

— Яким напоям надаєш перевагу?

— Ніяким. Я не п'ю спірні напої... — ніколи не п'ю.

То не моє. Від алкоголю втрачаю розум й не можу логічно мислити. Хоча, може це і є смисл міцних напоїв й причина чому їх п'ють. Та мене таке не влаштовує. Тому я і не п'ю нічого міцного.

Та Вищий, мене не послухав, він дістав пляшку червоного вина й налив у витончений бокал, простягнув мені.

— Ти ж розумієш, що коли пройде рівно місяць від нашого знайомства, то я заставлю тебе все забути.

— Все? — невже він здатний на таке?

— Все, що ти не повинна була бачити та чути.

Весела перспектива. Щось мені не хочеться нічого забувати.

— Раз так, тоді можна поставити запитання?

Якщо я і так все забуду, тоді не має сенсу боятись.

— Далія ваша кохана і ви хочете її повернути? — почувши це ім'я, Вікторіан перемінився.

В його очах загорівся вогонь(справжній вогонь) люті, яка в будь-яку секунду вийде із під контролю. І він не стримався, чітким рухом зловив мене за волосся. Боляче потягнув на себе й проговорив так, наче я пробудила в ньому звіра.

— Не самій вимовляти її ім’я. — після цього він відпустив мене, й налив собі ще випити.

А потім глянув на мене і відклав стакан і мій бокал, який досі тримала так і не скоштувавши вина, він забрав. Й витяг іншу пляшку.

Це уже не червоне, а біле вино, яке було наповнене блискітками. Бо коли він розливав його по бокалах, то я їх бачила.

— Пий до дна! — не прохання, не порада чи зауваження.

А точний наказ. Якому я противилась усім нутром та волелюбність своєї натури. Та встояти перед очима у яких танцює вогонь, не могла. Аж надто він манить. Тому пригубила напій, який обдарував неперевершеним смаком, цілим букетом фруктів і квітів й ще, мабуть, якихось приправ які я ніколи не відгадаю.

Та це було не найбільшим сюрпризом... Смак смаком, а от відчуття які дарував напій. Вражали й дивували водночас. Мені стало тепло, сонячно, ожили найприємніші спогади й відчуття що вони дарували теж ожили й захопили в полон.

— Що це? — здивовано запитала, і побачила, що бокал порожній, жодної краплини не залишилось.
— Це особливе вино, зроблене з магічних плодів. Та не всім щастить пережити приємні спогади.

Глянула на Вікторіана, так, по його обличчю не скажеш, що він як і я, щойно пережив щастя. 

Скоріше навпаки. Та дивно те, що він же знав на що йде. Тому навіщо себе мучить й переживає особисте жахіття знову?

Він зробив останній ковток вина з бокала й не розплющуючи очі нахилився до мене і поцілував.

Такого не чекала, та все одно стояла не порушно. Його губи доторкнулися до моїх й одразу заволоділи, він лідер і не здаючи позиції продовжив свій наступ. Поцілунок перейшов у швидкий, наполегливий і навіть болісний.

Я відхилилась й бажала збавити темп. Та він був не по хитний й не дав мені цього зробити. Вищий з легкістю підняв мене й зробив поворот та поклав на стіл. Далі він зняв мою сукню, не надто ніжно. Тому шви затріщали.

Я не хотіла так... Все занадто швидко. Без спільної згоди та насолоди. Та все відбувалось так швидко, що в мене і шансу на протест не було. Я впиралася руками об його тверді груди, а він притиснув мене до себе так міцно, що все заболіло, мало сльози не потекли. А наступної миті стало ще гірше... Він різко увійшов в мене, чим завдав пекельного болю. Я закричала. 

Сльози цього разу точно покотились по щоках.

— Розслабся.

Проричав Вікторіан. Та як? Як мені розслабитись, коли так боляче? Цього він не сказав, а продовжив свої швидкі рухи, які приносили біль...

Розплющила очі, намагалась відштовхнути його, та коли він розплющив свої очі — то завмерла. 

Його очі були тепер не просто наповнені вогнем, а стали самим вогнем, настільки реальним, що мені здавалося, що ще трішки і я загорюсь.

Від нової загрози, біль від близькості відійшов на другий план. А ще через кілька хвилин, моє тіло звикло і я почала відчувати не тільки біль. А ще щось, що невпинно зростало й рвалося назовні. З кожною секундою мені ставало гарячіше, ніби кров в середині мене нагрівалась до недопустимої температури.

Що ж це таке?

Про біль при першому сексі я чула. А про те, що кров у жилах закипає — ні.

Та вибору не було, і я відпустила себе. Припинила вириватись, напружуватись і хоч розслабитись таки не вийшло, та я обняла руками його, міцно, міцно за шию.

Коли прийшла кульмінація, то моє тіло було не моїм й відчуття, мабуть, теж. Бо це було схоже до атомного зриву, що пройшовся кожною клітиною тіла.