Весь вечір я ходила як на голках, шукала в інтернеті різну інформацію про кров і співвідношення й можливі результати, щоб хоч трохи розуміти що чекати завтра. Та інформації настільки мізерна кількість, що я нічого не знайшла. Про кров, магію ніхто відкрито не говорить, тим більше не оприлюднює в мережі інтернет.
Зранку, знову сірий будинок з тими ж коридорами. Я піднялась на потрібний поверх і вдихаючи запах ліків підійшла до кількох дівчат що, мабуть, теж прийшли за результатами аналізів.
Підійшла Ірена і ми всі разом зайшли у кабінет до лікарки яка почала з поганих новин. Вона повідомила що Лея чорнява дівчина хвора на якусь хворобу, яку важко вимовити, та по її назві зрозуміло що вона інтимного характеру.
Почувши це дівчина рознервувалась і влаштувала скандал. Вона послала Ірену та лікарку й на кінець скинула стопку білосніжних документів, що стояли на столі. Вони порозлітались кабінетом. І поки ми їх зібрали, руда дівчина, мабуть, уже покинула будівлю.
— Мая, Каріна та Альма, ваші аналізи добрі ви проходите далі. А Поліна, на жаль не може, її кров не пройшла перевірки.
Ось нас залишилось троє. І я пройшла... Зраділа, хоч причин для радості, коли задуматись — мало.
Далі нас відіслали додому, зібрати речі першої потреби.
В дома я швидко кинула у невеликий ранець: білизну, дві футболки, джинси, зубну щітку, невелику кількість косметики... І повернулась у сіру будівлю. Де почались збори дівчат. Нас готували наче на бал, хоч насправді, нічого чарівного не чекає. Ні карети, ні принца, ні справжнього кохання.
Для мене час проходив дивним образом, а може через хвилювання та страх. Бо перед очима наче туман стояв і я не зовсім чула що говорять інші дівчата. Та більшість із них тут не вперше... А я абстрагувалася і намагалась думати про майбутнє. Що допоможу брату, витягну його з біди, квартира наша продається, тому нам доведеться переїхати в село до будинку бабусі, якої вже не має. Я влаштуюсь на роботу в школу(якщо пощастить)...
Мої роздуми перервала Ірена.
— Дівчата приготуйтесь! — її голос був не приємний для мене та хто питав...
Дівчата піднялись, а я за ними, ми пройшли у невеличкий коридор і крізь шпарину я побачила невеликий шматок «Богемного життя». Великий зал що поділявся на два поверхи, був таким шикарним, з м'якими шкіряними диванами, круглими, вирізьбленими столами з червоного дерева. На ще багато чоловіків, які розмістившись розмовляли й випивали з елегантних бокалів, янтарну рідину. Світло було приглушеним й придавало атмосфері таємничості.
Старший чоловік подав знак рукою і дівчата пішли на світло, а я поправила коротку, чорну сукню в яку мене вдягли й зробила важкі кроки, бо вони не легко мені давалися. Дуже важко переступити через себе, свою сформовану роками мораль, принципи. Тому кожен крок який я робила, ламав мене як особистість.
Стояла позаду дівчат, на невеликому балконі й чекала...
Чекала зі страхом хто ж мене купить. Старалась не рухатись як наставляла Ірена, та це так важко.
Дивилась на публіку й здивовано побачила кілька жінок з чоловіками. Жінки красиві й вишукано вдягнені й без сумніву дорого.
Господи, що ж за дикість то така? На дворі двадцять перше століття! Й весь час здається, що зараз включать світло і крикне режисер: «Стоп! Знято!».
Та натомість вечірка тривала, та не для мене, я слухняно стояла на місці. Все затерпло... Довкола люди ходили, розмовляли, обговорювали щось своє, їхнє життя продовжувало йти, та не моє. Я розглядала чоловіків і молилась про кожного: «Тільки не він!».
Час йшов, дівчат що стояли поряд, по черзі грубо кажучи купляли. Чоловіки у ділових костюмах, підіймались до нас і що найдивніше для мене, байдужими очима розглядали лоти. Викладали круглі суми й забирали уже «своє» всього на один місяць.
Здається я спітніла, й хотіла провалитися прямо у пекло, бо нижче падати уже нікуди. Я залишилась сама... І мене чекало найгірше, і я пішла на це добровільно...
— Лот номер сім! Незрівнянна Альма, чиста як перший сніг! — що за дике зрівняння? Аж тошно стало почувши таке про себе.
Та я зціпила зуби й засунула своє самолюбство глибоко в середину, й мовчки терпіла. До мене підійшов старий чоловік зі складками жиру, які були, мабуть, повсюди, судячи з підборіддя.
Затамувала подих, відчула неприємний аромат поту, захотіла прикрити рукою ніс та... Не можна.
— Яка красуня. — протягнув тип і доторкнувся до моїх сідниць.
Боляче щипнув, а потім провів пальцями по губах.
Далі почались торги, й лідирував жирний й особливо неприємний тип, який щойно мене оглядав.
Страх мов змія, скручувався довкола мене, стискав й все посилювалася...
«Я не зможу! Не зможу!» — кричала моя підсвідомість.
— Продано! — вердикт прозвучав мов постріл.
Мало не розплакалась та завмерла, бо голос чоловіка, якого я не бачила мене здивував і...
— Двісті тисяч! — твердо сказав він і це набагато більше ніж пропонував товстун.
— Двісті п’ятдесят! — жирний дивився не на мене, а на чоловіка, що стояв у тіні вхідних дверей.
І здається мені, що справа зараз не зовсім у мені. У них щось особисте, власна вендета.
— Триста! — проговорив небачений мною незнайомець і в приміщені стало тихо, всі присутні затамувавши подих чекали результату.
— Продано! — після театральної паузи сказав «ведучий» і він же провів мене до тої ж кімнати, з якої все починалось.
Там мене чекала Ірена, вона подала мої речі.
— Переодягайся! Вікторіан не любить чекати та... шльондр... — в голосі Ірени було скільки злоби, що я не могла зрозуміти чим же це заслужила.
Та скандалити я не збиралась, це було не в моєму характері. От не вміла я себе захищати, а у даній ситуації, і права на це не мала, хоча...
— Підпишись ось тут! — вона кинула переді мною договір.
Взяла у руки й хотіла читати, та не задоволений погляд що врізався в мене, красномовно говорив що не варто.
— Почитаєш потім, один екземпляр залишиться у тебе!
— Гроші...