Розділ 1. "Альма"

Стояла на мості й думала що ж робити далі? Куди рухатись? Як виплутатись з цієї заплутаної історії? Як допомогти брату? Моєму маленькому хлопчику, такому милому. Я ж пам'ятаю як водила його в дитячий садок. Він був таким худеньким та маленьким. Його ніжки такі крихітні...

На очі навернулись сльози, я витерла їх тильною стороною долоні. І таки правду кажуть з маленькими дітьми маленькі проблеми...

Бо раніше найбільшою катастрофою що у нас була це: «Альмо, я хочу машинку як у Дімки, на пульті!». Він скиглив, кумедно морщив носик, а я мовчала, бо не знала як грамотно пояснити семилітньому хлопчику що таке гроші, чому їх у нас не має.

Та я і сама була дитиною, як ми залишились фактично самі... Офіційним опікуном була бабуся, та вона жила в селі, далекому й глибокому й дивилась за такими ж двома дітьми, які також залишились сиротами як і я з Женькою.

У ту страшну ніч, багато дітей залишились без батьків... Та я мало знаю про це і не було часу й бажання з'ясовувати. Цим, я нікого не поверну...

Знаю, це пасивна сторона. Та тоді я не мала вибору. Я повинна була закопати весь біль настільки глибоко, щоб жити далі й доглядати за братом.

І я це робила, в мене досить не погано виходило. З п’ятнадцяти років підпрацьовувала у кав’ярні, плюс нам держава виплачувала допомогу і наче вистачало... На комунальні, на продукти, дешевий одяг. У свої п’ятнадцять я фактично стала матір’ю, для свого брата.

Та час йшов, я поступила в художню школу, бо обожнювала малювати, Женька навчався в школі й в нашу скромну квартиру на вулиці Мельника 58 прийшла біда.

Мій маленький братик, зв'язався з поганою компанією... Досі не вірю що це правда! Що він міг це зробити, він же зовсім дитина. Йому ж всього дванадцять років...

Зійшла з мосту, знизу якого їздять автомобілі. Попрямувала до зупинки, одразу під'їхала моя маршрутка. Присіла на вільне місце, і хоч дивилась у вікно, не бачила нічого. В моїй голові крутились дитячі спогади, сповнені радості та з присмаком печалі.

Зайшла у порожню квартиру й знову навернулись сльози. Біль ожила з новою силою. І єдине що я змогла це сповзти по дверях, на холодну підлогу. Просидівши так близько години, витягла телефон з кишені й перевірила пошту і завмерла...

Відкрила рота й намагалась зрозуміти що ж написано, бо через сльози що стояли в очах букви розпливались.

«Ви сьомий лот!
Та тільки у тому випадку, якщо вказані вами дані підтвердяться.
Аукціон відбудеться десятого жовтня.»

Підтвердяться? Я все вказала вірно ж... Та є одна деталь, яку я не в змозі вказати точно. Бо по факту магії в мені немає, як і в мого брата. Ми не володіємо ніякими надприродними здібностями, жодними...

Тому висновки напрошуються самі. Магії у нас не має. Та, може бути невеликий відсоток, зовсім мізерний, настільки, що він не дає жодної вигоди.

Я людина. І це дає мені шанс на порятунок брата. Вперше я щаслива що в моїх жилах не течуть яскраво голубі іскринки... Бо рівних собі на аукціоні не продають, тільки людей, без магії.

Вони Вищі! Еліта. Неймовірно багаті та владні. Вся влада зосереджена у їхніх руках. Та це ретельно приховується, як і все цінне й правдиве. Правда, ось найцінніше! Так часто повторяв батько, який так не любив обманювати інших, та не мав вибору.

Я знаю про Вищих, бо мій батько був одним із них. Та не мати, він пішов проти правил й одружився з людиною. І його вигнали, і народилась я, потім брат, ми жили життям звичайних людей...
***
Зайшла у сірий, звичайний будинок який зовсім ніяк не відрізнявся від сотні таких же, що стояли неподалік. Мене зустріла охорона, два грізних амбали в чорному, яким, щоб заподіяти шкоду не потрібна зброя. Батько розповідав про таких, та хоч я була зовсім маленька, та добре пам'ятаю такі моменти. Як вмощувалась на його колінах й вимагала розповідей про інше світ, до якого мені зась. Батько називав його «Богемне життя».

Витягла телефон і показала запрошення, мене просканували поглядом, та пропустили кивком голови. І далі пішли довгі, занедбані коридори. Ілюзія, щоб не привертати уваги до того, що відбувається за зачиненими дверима.

Побачила двері з потрібним надписом «Батерфлай», постукала і зайшла. А в середині вирувало життя і це створювало неабиякий дисбаланс після тихого коридору. Багато жінок у сірих костюмах носились туди сюди й прикрашали молодих осіб, більшість з яких перелякано дивляться у великі дзеркала, що висіли перед ними.

— Ви хто?

Мовчки показала все теж запрошення на телефоні й старша жінка показала рукою на двері в протилежній стороні від мене..

Пройшла маневруючи кімнатою, щоб не заважати іншим. Зайшла зі стуком, а за столом сиділа жінка, вона посміхнулась та була холодною як лід. Це ж треба так вміти.

— Ви, мабуть, Альма! Впізнала вас по фото які ви надсилали разом з анкетою.

— Так. — мені було не комфортно у цьому, мега дорогому кабінеті, стіл якого коштував багато і крісла і навіть ручка у її руках блищати так... Не здивуюсь якщо у ній справжні діаманти.

Та й одяг на ній був елегантний і простий водночас, жінка точно із вродженим стилем.

— Вам потрібно пройти деякі процедури, щоб я була впевнена що ви все вказали вірно...

— Так, я розумію.

— Для початку, заповнимо анкету. Ще раз... — точно ще раз, бо я ж уже онлайн все вказала.

Тому навіщо ще раз перепитувати й записувати ?

— Ваше справжнє ім’я?

— Альма. — і чого б я придумувала собі інше ім'я?

Хоча, з огляду куди я прийшла... Може не всі хочуть афішувати правду про себе.

— Ваш колір очей?

— Голубий.

— Колір волосся?

— Світлий.

— Він вам не іде, зливає з масою... — дуже делікатне зауваження.

Та мені подобається моє довге, хвилясте волосся.

— Ріст?

— Метр сімдесят п’ять.

— Скільки вам років.

— Двадцять.

Вона з явною недовірою на мене подивилась.