1.
Бомба торкавсь волосся Люсі, погладжуючи довгі пасма, які хвилями спадали до плечей. М’які на дотик, заспокоювали його щоразу, коли Люсі клала на його коліна голову і дозволяла бавитись зачіскою.
– Знаєш, Люсі, воно сьогодні м’якіше, – Бомба говорив тихо, що вона ледь чула його.
Але Люсі мовчала. У них завжди тихо, коли вона повертається стомленою. Зі Старим було не так. Він ввалювався до кімнати і вмикав старий приймач на повну гучність – і хоч як рипіли динаміки, але гриміла музика. Дуже голосна музика.
А зараз тихо, так тихо, що Бомбі знову стало самотньо, хоч і вчувався хлопцеві спокійний подих жінки на його колінах, його охопила паніка – і не в силах спинити боязке тремтіння, Бомба потягнувсь долонею до Люсиних грудей, намацавши одну з них, відчувши її придавлене дихання, він посміхнувсь.
З-під м’якості у його долонях пробивалось серце – все в нормі…
– Малеча, коли я відучу тебе срати, де їси – ти станеш людиною! – повторював Старий, підбираючи за Бомбою коліщатка розбитих годинників, його іграшки. – У мене такий бедлам у халупі за двадцять років уперше!
Старий завжди кричав, з першого дня, як малого занесло на звалище. Старий жив на звалищі, охороняв його, щоранку обходячи зі старою гвинтівкою кругом нього під огорожею, що поросла високою травою, будячинням, лопухом. Врешті і знайшов Бомбу, який ховавсь за великим лопуховим листом.
– Сидить, трусить ним, ніби струмом тьопнуло, а очі сльозяться, як у кота шолудивого, закислі… фу, аж згадати бридко! – часто розказував Старий Бомбі, відправляючи залишок з пляшки до горла.
Старий забрав до себе малого. Настелив у кутку розідраного матраца, кинув стару діряву ковдру:
– Спатимеш тут, як не гидитимеш, – ляпнув. – Ти ж не гидитимеш? – і дивився на Бомбу, який, все ще розтираючи брудні сльози по щоках, ствердно кивав.
Малий був опецькуватий, з круглим обличчям і волоссям, рідким, але жорстким, як мідний дріт, тому голова його схожа була на стару затерту щітку; мав би бути Їжаком або Дикобразом, а став Бомбою, бо зваливсь, як сніг на голову, «гепнувсь громом на вранішній зорі».
А малому й байдуже: Бомба – то й Бомба.
Лишився. Кашляв, звикаючи до цигаркового диму і перегару; звикав до запаху бродіння та нічних схлипів з діжки у протилежному кутку халупи; до реготу, крізь сон, старого, що будив Бомбу щоночі, але радів, що не один, як раніше. Самотність лякала. А що було раніше? Спогади втонули у бразі тої діжки, що з неї тепер дістанеш? Діжка зойкала голосними газами, замкненими наглухо кришкою. Сім печатей над брагою, стільки ж над спогадами: «Чи мав маму? Чи мав тата?»
– Мав, – Старий впевнений, – часи ж бо, коли малечу приносили лелеки, минули!
Мабуть, але не пам’ятав – та й згадувати не хотів… Не було чого. Все закрито більмом болю, який не вгавав у снах, приходячи під ранок яскравими картинками; збуджували уяву розмитими спогадами: білі монстри шурхотіли кімнатою, перемовлялись, булькаючи звуками, вводили залізні голки під шкіру (від них досі синюшні цятки на зап’ястках) і сміялись, ховаючи обличчя за масками – сміх той, схожий на регіт Старого, лякав його і Бомба мочив у постіль.
За мокру постіль – покарання. Лозиною з відра коло дверей, що було за парашу і спекотного літа травило в ніч, приваблюючи комашню. Прилітало малому Бомбі з пів десятка разів – і наляканий наступної ночі він не спав, розглядаючи у одиноку скляну фіранку зорі; чи слухав, як б’є по металобрухту дощ, важкими громами обриваючись з похмурого неба, але найчастіше чекав, поки втомиться радіо на маленькому ящичку, який прибито до стінки над ліжком Старого; коли замовкали радіопередачі, кімнату заповнював білий шум порожнього ефіру, а Бомба, втупившись у вирвану ним із журналу, який знайшовся у купі зваленого сміття, сторінку з фотографією вітрильника, що виривавсь на гребінь величезної хвилі, зачіпав щоглою важкі набубнявілі хмари – малюк слухав море.
Інколи, перехиливши кілька склянок, Старий брав Бомбу з собою на обхід. Часто, обійшовши звалище, вони удвох, всівшись на високому пагорку, розглядали велике місто, що лежало внизу, розкинувшись до горизонту. Ранком визирало шпилями хмарочосів з-під холодної завіси туману, шуміло гулом промзони поблизу, гуділо клаксонами таксі. Малюк, коли спадав туман, бачив, як павутиною вулиць, виблискуючи у ранковому сонці снували мурахами автомобілі, трамваї, автобуси. Звідси не видно було людей, але це і на краще, як казав Старий:
– Менше бачать, міцніше сплять!
Ввечері картина зникала. Наповзали сутінки – і місто горіло мільйонами кольорових вогнів, аж поки на його плечі не лягала пелена ночі; і, збираючись, здавалось, до сну, мало б затихати, але ж ні! Місто розгоралось яскравіше, крізь легкі гуки робочих цехів, що зачинялись, припиняючи роботу, долинали відгуки клубів, нічних наливайок, п’яних дебошів; небо, уже темне, розрізали промені прожекторів – новий виток життя, спущеного на гальмах… Спалах міста причаровував: зливаючись, кольори утворювали важку масну пляму, яка переливами струменіла до невидимого уже горизонту, впираючись своїм краєм у склепіння стомленого неба, затуляючи собою мерехтливе світло зірок.