Розділ XІІІ. Битва рудохвостих титанів

Недарма саме лисиць в усіх казках зображують як найхитріших та найпідступніших тварин. Ви ж пам’ятаєте, що в кожній казці є доля правди, тож лисиці насправді надзвичайно небезпечні саме тим, що вони довго пам’ятають образи та уміють дочекатися слушної миті. І яким би насправді швидким та розумним не був, якщо ти втратив пильність, то вважай пиши пропало, навіть найгірша з лисок схопить тебе й оком не змигне. На жаль, білочки не люблять бути на сторожі цілодобово. Оришка не була виключенням, адже у світі є й цікавіші заняття ніж остерігатися рудохвостої мармизулі. Не варто недооцінювати своїх ворогів, ой не варто. Та Оришка ще молода білочка, їй ще скільки слід навчитися, скільки опанувати життєвих примудростей! Інша справа то Бориско, мудрий та досвідчений бобер знав напевно, лисицю варто завжди тримати у полі зору, якщо вона раптово зникла, не до добра така новина. Й допоки Оришка гучно тріумфувала, що вижила суперницю з долини власними талантами та почуттям гумору, Бориско пильнував в обидва ока, чи не промайнув бува десь рудий хвіст поблизу.

Одного дня, коли Борискові довелося відлучитися від оселі Оришки, адже його  допомоги потребувала не лише одна білочка, що полюбляє ризикувати, а й ще родина метеликів, які випадково опинилися в павутинні Андрійка. Хто близько знайомий з метеликами, той повинен розуміти, що ці істоти не надто переймаються серйозними роздумами, а особливо стосовно траєкторії польоту та схем маршруту, тому з ними завжди трапляються такі казуси. Що поробиш, легковажність їхнє друге ім’я. Дай лише попурхати над квіточками, а що окрім маківок з соняхами ще й павутинки трапляється, то вони забувають. Проте тут нічого не подієш, не їхня то провина, що здатні тримати в пам’яті лише 8 секунд, й ні на мить більше. От і трапилося так, що Бориско з Андрійком чудово пам’ятали цю барвисту парочку метеликів, а ті натомість не могли відповісти взаємністю. І ситуація ця, й сам діалог повторювалися майже через день, а якщо вони довго не з’являлися, то Бориско з Андрійком вже починали перейматися, а чи не трапилося щось непередбачене з їхніми підопічними.

- Здоров, стариганю, що піймав двох барвистих мушок до обіду? Ото пощастило, ще й на вечерю вистачить, - звернувся до товариша Бориско, вдаючи повну серйозність й незворушність на яку лише здатен.

Андрійко, звісно ж, підіграв як справжній віртуоз, а він ще той актор. Відповів, потираючи лапки одна об одну та облизуючись:

- Так, так, так, що тут у нас? Ось з цієї буде смачним супчик, а ось з цього вгодованого котлетки зроблю. Смакота, приєднаєшся, Бориску?

- О ні, моя любонько, я не дам цим опецькуватим бузовірам нас так легко з’їсти. Нехай спочатку скуштують мого кулака! – загрозливо махав обома, якщо так можна назвати лапки, кулаками.

Тоді  друзяки не витримували й заходилися нестримним реготом.

- Чуєш, бузовірами цього разу нас називає. Потрібно записати, в мене тут вже більше двох десятків назбиралося, й де тільки скількох лайливих слів понабиралися, незрозуміло? А дивно те, що ні разу за все літо не повторилися! І це з їхньою пам’яттю. – Андрійко після того, як записав нове слово до маленького листяного блокнотика, допоміг Борискові заспокоїти парочку настраханих бідолах виплутати з власних сітей.

Справа в тім, що Андрійко з Бориском полюбляли усілякі парі. Цього разу, коли їм почала траплятися ця екстравагантна парочка, вони помітили, що ті ніколи не повторюються у найменуваннях ворожої артилерії. Тож парі напросилося саме собою. Бориско заклався, що метелики протримаються без повторень щонайменше усеньке літо. Самовпевнено, чи не так? А от не мав такої віри Андрійко, адже був не найкращої думки про барвистих пустодзвонів, як він їх про себе називав.

Чого тільки не чули вони з уст, здавалося б, інтелігентних метеликів: і пазуристі рогачі, і чванькуваті боброхвости, і лаписькоморді деспотчуки, і качкодзьобнуті ніздреносці, і пустожолудеві піддубовики, і плосколикі блідиці, і злиднілі облизні, і куцолисі бульки, і муховбрикнуті дристали, і пустомакітрі підлодухи та ін. Уява та дар красномовства ще й на не таке здатні. Бориско все ж покладався на креативність молодого покоління. Тим паче, що протриматись до кінця літа лишилось лише тиждень, то він і не сумнівався, що перемога в нього в кишені. Андрійко, хоч і бачив, що безбожно програє, але позиції не здавав, тримав оборону до кінця. Страхав парочку як міг, адже виконувати умови парі зовсім не хотів. І що б то таке міг забажати Бориско? Як гадаєте?

Поки тривала рятувальна операція, по той бік долини відбувалися не менш драматичні події. Лиска Агнешка таки підстерегла Оришку біля річки, куди так безпечно попрямувала білочка, щоб насолодитися улюбленою справою: намалювати на пленері річку в ранкових променях. І хоча після погроз Агнешки вона не прогулювалася в долині без супроводу товаришів, сьогодні їй захотілося побути наодинці з собою, тим паче поки Бориско виплутає метеликів, то сонце вже буде високо в небі. Тоді доведеться чекати наступного світанку. А от чекати білочка не любила, в неї навіть вушка свербіли від нетерплячки. Й що може трапитися з нею в рідній місцині серед білого дня?

Ото Агнешка зраділа, просто фантастичне везіння пливе їй до лап, як же й не схопити удачу за хвоста? Коли лиска зрозуміла, що Бориско знаходиться далеко від оселі Оришки, то з усіх лап дременула до білчиної сосни. Вас можливо дивує така обізнаність героїні в місцезнаходженні жителів, а вся справа в тім, що в лисички були свої шпигуни в околиці. Маленькі, непомітні та не надто розумні інформатори. Ніхто їх особливо не любить, а от у справі лиски вони важливі та просто незамінні помічники. Здогадалися про кого мова? Саме мухи повідомляли Агнешку про хід справ, особливо про місце перебування Бориска з Оришкою. Дуже мудро придумано, адже мухи є скрізь і якщо їх поманити чимось надзвичайно «запашним», то вони й матір рідну ладні продати.