Розділ XІ. Повінь

Та якось трапилося найжахливіше…

Одної ночі лютувала страшна буря. Рясний дощ та сильний вітер накоїли лиха по всій околиці. На ранок скрізь лежали повалені дерева та уламки з дахів будинків.

Усю ніч у Бориска була душа не на місці, й тому лише сонечко вигулькнуло, бобер швидко відправився до своєї греблі. Він так поспішав, що навіть з Орисею не зупинився потеревенити.

На місці, де нещодавно була його гребля, не лишилося жодної деревини. Річка собі спокійно дзюркотіла так, ніби нічого її й не перегороджувало, лише кілька гілочок поодиноко плавали то біля одного берега, то біля іншого.

Оришка, розуміючи, що щось трапилося, попрямувала за Бориском. Те, що вона побачила, вразило білочку у самісіньке серце. Це, мабуть, був чи не єдиний раз у житті Оришки, коли вона не мала слів, якими б можна було втішити друга, що втратив надію. Борисчин розпач був настільки великим, що, здавалося б, його можна було потрогати руками. Білочка зробила те, що можна було зробити у такій ситуації: підійшла до найліпшого друга та обійняла його. Адже іноді слова не потрібні, лише люди можуть вірити, що словами можна вирішувати важливі справи. Тварини ж знають напевно, що дружня підтримка ліпше за тисячі слів.

Вони навіть не втямили скільки отак простояли, обійнявшись. Запам’ятайте: дружні обійми можуть творити чудеса! Якоїсь миті Бориско зрозумів, що вони стоять тут вже давно не самі. Ліворуч й праворуч від нього розташувалася його родина, його справжня родина: і рак Свербивус, і павучок Андрійко, і киця Вафелька, і їжачок Шпичачок, і черепашка Шуммахер, і дівчинка Даринка, і всі ті, кому він допомагав. Вони жваво обговорювали, де б дістати найміцнішої деревини для нової, ще більшої, ще міцнішої греблі, яку не зруйнує жоден буревій. Це зворушило його до сліз. А ви бачили колись, щоб затятий бобер плакав? От і я не бачила. Таке буває один раз на все довге бобряче життя. Й, звичайно ж, неабияк налякало його друзів, що стали свідками цього виняткового явища. Та Бориско поспішив усіх заспокоїти:

- Бобри, якщо плачуть, то тільки від щастя. Дякую вам, мої друзі. Непотрібно більше нічого будувати, ви ж як ніхто інший знаєте, що бобри більше не повернуться в долину, то й добре, нам вистачить й одного буркотуна в околиці. Бобри завжди житимуть у моїх історіях. Ви – моя родина, дещо різношерста й різнорозмірна, та це неважливо, якщо ми завжди підтримуємо один одного навіть у втіленні божевільних мрій. А гайда-но пити мого улюбленого липово-малинового чаю, він здатен розрадити у будь-якій тузі.

Того дня у долині було гамірно як ніколи. Вечірні посиденьки закінчились дружнім хропінням, яке особам необізнаним видалось справжнісіньким землетрусом. А ви чули колись, як хропить літній бобер? Ні? Тоді вам пощастило, це щось середнє між виверженням вулкану та зсувом лавини. А ви можете уявити, якби в долину повернулися б усі бобри? Від їхнього хропіння б і місто завалилося!  Може й добре, що нам доводиться чути лише одного добре вгодованого бобрика, а не сотні?