Розділ ІX. Хто страшніший павучка?

Ну, звісно ж, це - … людина. Ким лякають маленьких бобренят, білченят, раків та павучків? Грізною та невблаганною істотою, що відчуває себе справжнім господарем Землі. Хоча з’явилася тут чи не найпізніше за всіх інших. Пам’ятаєте Біблію? На який день Бог створив людину? Вірно, в передостанній день ледь втиснув цих двоногих. А вони знахабніли зовсім. То до чого ж тут Андрійко, спитаєте ви? Справа в тім, що якось цьому грізному стариганю довелося зустрітися один на один із найстрашнішою, найжахливішою, найневблаганнішою представницею людського роду. І ім’я вона мала грізніше нікуди. Це була Даруся. Ой, вибачте моє невігластво, я ж з павучим етикетом погано знайома. Її звали – Дарина. Ви гадаєте, що Андрійко дещо перебільшує? Ви навіть не уявляєте, якого жаху може навести одна особа підліткового віку з янгольським личком. 

Якось за 5 хвилин до заходу сонця, коли павучок Андрійко займався своїми звичними справами: то доплітав ще одну павутинку, то дрімав, розпускаючи спросоння власне плетиво на стежинці, дещо підстрибуючи, мов те козеня, з’явилася звичайнісінька дівчинка 12-13 років. Вона була невисокого зросту, з ледь помітним ластовинням, кирпатим носиком, із зеленуватими очищами та довжелезними віями й трішки припухлими щічками. Мала дві косички яскраво-вогненного кольору, що весело підстрибували разом зі своєю господаркою.

5 секунд до зіткнення, все ще могло скластися інакше, проте долю не оминеш… 4, 3, 2, 1 і … несамовитий вереск, на який лише здатен цей тендітний дівчачий індивідуум:

- А-а-а-а-а, ПАВУК, РЯТУЙТЕ…            

За інших обставин Андрійко може б і образився, адже пишався своїми косматими лаписьками та витонченим візерунком на спині, що дістався йому ще від дідів-прадідів, але тут було не до сентиментів, тим паче ефект несподіванки здатен дизорієнтувати навіть творця світу, не те, що його далекого нащадка. Тож долиною покотився ще один не менш несамовитий вереск:

- А-а-а-а-а, СПРАВЖНЯ ДІВЧИНКА, РЯТУЙТЕ.

А ви гадали, що павучки не вміють так віртуозно волати? Ви, звісно, праві, але якщо мова не про особливий випадок, а саме про оживше нічне жахіття кожного поважного павучка. Це рудоволоса, зеленоока, постійно стрибаюча, мов м’ячик, дівчинка під метр п’ятдесят зросту. Так-так і павуки вміють боятися.

- Ти чого тут вештаєшся та поважних шестилапих лякаєш? – грізно гримнув на двоноге чудовисько Андрійко.

Дівчинка від несподіванки навіть боятися перестала. А ви як гадали, чи до вас кожного дня павучки звертаються? От і Даруся не звикла мати справу із поважними жителями бобринецької долини, а вона ж лише хотіла прогулятися до річки та поспостерігати за лебедями. Сходила одним словом, поспостерігала та пофотографувала, щось тендітних та довгошиїх красенів зовсім не видно, а от довголапих хоч греблю гати.

- Вибачте, я нікого не хотіла лякати, - як чемна та вихована дівчинка Даринка перепросила у схарапудженого павучка, а потім додала, вже як дуже допитлива особа:

- А ви мене не вкусите?

- Чого цю молодь лише вчать! – обурливо пробурчав Андрійко і тоном справжнього лектора провадив далі, - немає чого павукам робити, як от кусати усіляких людей, це ж негігієнічно, а що як підхопиш якусь проказу? Ми ж не комарі там якісь, яких медом не годуй, лише дай кровушки напитися. Я взагалі крові боюся, і червоний колір не люблю.

- А який любите, дядечку павучку? – запитала Даринка, яка була вкрай здивована одкровеннями Андрійка.

- Я полюбляю зелений, це ж колір життя, - замріяно відповів павучок.

- А я помаранчевий, - підтримала розмову Даруся.

Павучок абсолютно не здивувався, адже такого  вогненного кольору волосся у людей він ще не бачив ніколи.

І не такі ці руді страшні, як розповідають павуки-старожили. Може вони їх ніколи не зустрічали, а ви ж знаєте, як воно в житті буває: найбільше лякає те, чого ніколи в жодне з двох очей не бачив.

І взагалі, йому ця дівчинка нагадувала когось такого ж сонцесяйного, невгамовного, верткого, мов дзиґа, дещо галасливого та метушливого… Хто б це міг бути? Підкажемо Андрійкові, що поробиш, в такому віці важко уникнути павучого склерозу. Звісно ж, Даринка була як дві краплі  схожа на білочку Оришку. Ніби її збільшена копія, лише м’якенького хвостика не вистачає.

Андрійко з Даринкою і не помітили, як проговорили з годину про усілякі дрібнички, та на стежинці з’явилися ще двоє друзів, що зовсім не очікували зустріти на своєму шляху когось іншого, аніж павучка. Тим паче людину. Потрібно сказати, що жителі долини дещо з упередженням ставилися до цих істот, яких вони, якщо чесно, вважали паразитами планети. І якщо замислитися хоч на мить, то не такі вони й далекі від істини. Адже нічого хорошого Бориско, Оришка та й інші мешканці цього славного закутку від них не бачили. Та все ж варто сказати, як представниці двоногих паразитів, що й серед нашого племені водяться чесні та шляхетні особини. Не так багато, як хотілося б, але й те добре.

- Втрачаєш пильність, Оришко, біжи хутчіш, я тут сам впораюся, - зиркаючи з-під лоба на можливу загрозу відреагував Бориско. Він як ватажок їхнього підпільного товариства ладен був викликати вогонь на себе. Адже кожна тварина знала найголовніший закон життя серед людей: «Ніколи не говорити, й тим паче не товаришувати з жодним з них». А то знаєте, люди – народ непевний, їм не варто вірити на слово. Якщо вони дізнаються, що деякі бобри чи білки володіють комунікативними навичками, то пиши пропало, вже не дадуть спокою довіку. А вік білок та бобрів не такий вже значний. Бориско та Оришка завжди знали про небезпеку, але ж ніхто не може бути пильним 24 години на добу, навіть найкращі з нас.