Розділ VІ. Їжачок-Шпичачок

Якось на березі Бобринки з’явився новий гість. Він був весь настовбурчений, бо мав аж кілька сотень голочок. І був вкрай чимось збентежений. Цей колючий круглячок занепокоєно перебирав лапками від одного куща до іншого й все запитував:

- А ви не бачили моєї мами? Вона схожа на мене, тільки дещо вища. Маленькі чорні оченята, гостренький носик, сірі голочки. Не бачили тут такої?

Здається мені, що бідолаха загубився.

- А ви не бачили моєї мами? – спитав Шпичачок у Оришки, що саме малювала улюблений пейзаж.

- Ні, любий, ти єдиний їжачок, якого я бачила за останні 24 години. А де ви востаннє зустрічалися, пам’ятаєш? Як ти загубився?

- Вранці ми з матусею переходили дорогу біля великих будинків, але навколо був туман, і я замріявся, зі мною таке часто трапляється. А потім почув якийсь дивний звук та побачив два яскравих вогника. Але мами ніде не було. Я її кликав і кликав, поки не розсіявся туман. Може ви її бачили десь тут? – з надією поцікавився Шпичачок.

Бориско з Оришкою вмить зрозуміли, ДЕ нині матуся стурбованого їжаченяти та ЩО то були за вогники. На жаль, вони неодноразово були свідками ТОГО, як людська недбалість призводить до трагедії. Іноді вони не здатні помітити під колесами свого залізного «монстромобіля» (як його величають мешканці долини) крихітне життя. Та як розповісти Шпичакові правду? Як повернути йому маму? Хто тепер оберігатиме їжачкові сновидіння? Тож Бориско зробив те, що умів якнайкраще на лівому, та й на правому березі Бобринки йому також не було рівних, а саме: вигадувати історії.

- Розумієш, крихітко, в їжачковому світі існує легенда про те, що коли землю огортає густий-прегустий туман, то найсміливішого, найдобрішого, найшляхетнішого їжачка, чи то їжачиху, забирають до їжачкового раю два наймудріші янголи, щоб допомогти іншим їжаченятам стати таким ж добрими, сміливими та благородними.

- То моя мама тепер в їжачковому раю? – з слізьми на очах запитав Шпичачок.

- Звісно, що там, адже вона у тебе й мудра, й чуйна, й хоробра, й співчутлива?

- Так, вона саме така. Але що мені тепер робити без неї? – вже не стримуючи сліз прошепотіло розгублене їжаченя.

- Як що, ходімо до нас на гостини, знаєш твоя матуся подбала про тебе, вона взяла з мене чесне слово, що я не залишу тебе в біді. А що допомагає в складних і здавалося б найбезнадійніших ситуаціях якнайкраще? Знаєш?

- Ні, що ж?

- Ну, звісно що липовий чай з малиною, - в один голос вигукнули Оришка з Бориском.

І вже коли маленький їжачок бачив свої їжачкові сни, Оришка запитала в Бориска:

- Чому вони такі… злі? Що ми їм зробили?

- Розумієш, Оришко, люди насправді не злі, просто вони завжди десь поспішають та метушаться і постійно тягнуться поглядом десь вище і вище, забуваючи й що під ногами вирує життя. Просто варто частіше опускати очі до долу, а раптом, тут і зараз вирішується доля простої їжачихи, чи павучка. Часом, Оришко, людська байдужість гірша ніж ціленаправлена жорстокість. Розумієш, білочко, їм легше пройти мимо, ніж зупинитись та поспівпереживати, допомогти. Така вже людська природа.

- Добре, що я білка, а не людина, - з гордістю мовила наша говоруха.

Погодьтеся, любі читачі, часом ліпше бути добрим бобром чи білкою, ніж байдужою людиною.