Розділ ІІІ. Грізна Вафелька та Шуммахер

Часом до компанії дрібних та дещо більших гризунів приєднувалася Вафелька. Шановні ласуни та ласунки припиніть облизуватись, бо мова зовсім не про смаколики, а про одну дуже грізну представницю роду котячих. А таке солоденьке йменнячко мала завдяки своїй господарці, у якої зовсім відсутня фантазія та почуття самозбереження. Бо, як ви всі добре знаєте, коти напрочуд злопам’ятні та мстиві створіння. А наша  рудошерста бестія просто ненавиділа своє ім’я. Яка ще Вафелька? Ви це серйозно? Вона ж кревна родичка самих тигрів та левів, а це ж вам, на секундочку, – королі усіх звірів. Ви що не дивилися фільму «Король Лев»? А чи  чули хоч колись, щоб короля називали  Зефірчиком, чи Льодяником, чи Желейкою? Ні? От і Вафелька не чула. Але все по порядку.

В одному затишному будиночку по вулиці Каштановій старовинного містечка Бобринець проживала собі дівчинка, яка понад усе мріяла, щоб їй подарували на день народження котика, маленького, пухнастою та обов’язково рудого. А так як усі бажання юної пані негайно виконувались, то зранку вже мала змогу бешкетувати з новою подружкою, яку вона вирішила назвати так, як свої улюблені ласощі – Вафелька, а оскільки ніхто не вчив дівчинку, що потрібно в своїх домашніх улюбленців запитувати їхньої думки стосовно власного імені, то довелося Вафельці примиритися зі своєю участю.

Понад усе на світі Вафелька полюбляла дивитися телепередачі та фільми про тварин. І якось вона побачила сюжет про тигрів. Й раптом зрозуміла, що вона теж ТИГР, а ніяка там не Вафелька. Ну що ж часом в житті буває так, те, як ми виглядаємо ззовні, зовсім не відображає того, ким ми є усередині. Тож відтепер Вафелька вирішила не миритися з несправедливістю, а поводити себе як справжній тигр. А що роблять тигри? Звісно ж, полюють за здобиччю і ні в якому разі не муркочуть. Тож відтепер ранок рудого новоспеченого хижака розпочинався із засідки та спостереження за потенційною жертвою. Роль жертви поки що вимушено грала господиня цього вогняного дива. Добре, що вона ще не зовсім розуміла, в яку небезпечну гру з нею бавиться її улюблениця, а навпаки – не могла натішитися забавкам своєї бешкетниці.

А Вафелька, вона ж Тигр, ніяк не інакше, нападами на свою господиню не зупинилася. Окрім того, що вона залякала усіх місцевих псів, що тепер не осмілювалися й голови підняти при появі грізної цариці звірів, ще й горобців вирішила провчити, щоб не тріскотіли під вікнами даремно. Навела страху на всю околицю, от що значить повірити у свої сили та не зважати на зовнішні фактори. Також полюбляла руда хижачка полювати в умовах дикої природи, щоб дати можливість власним інстинктам взяти верх. А де найкраще це можна зробити? Звісно ж, в Бобринецькій Савані – узбережжя Бобринки. Там тобі і ящірки смачненькі й інші саколики. Поки Тигрику не вдалося посмакувати екзотичним делікатесом, оскільки делікатес вперто не прагнув опинитися в пазурах будь-кого, чи хижака, чи ні. Що тут скажеш, прудкі істоти. Нічого, не довго їм ще хвостами розкидатися.

А оскільки з ящірками справи не склалися, то доводилося просто ніжитися на сонці, а що, левам можна 24 години спати, а тиграм значить – ні? Вафелька-Тигрик була демократичною кішкою. Тож боролася за рівні права як левам, так і тиграм. Ну, не бобрами з білочками їй тут ласувати? Вони як-не-як народилися з пазурами, тож теж мають право називатися хижаками. Просто вони відносяться до підвиду так званих pasivikus, що в будь-який момент можуть піднятися соціальними сходинками до підвиду aktivikus. Але, як вже було сказано вище, Вафелька до того ж була ще й толерантною кішкою і ніколи не зважала на соціальні статуси своїх знайомих.

Якось одної сонячної днини Тигрик вирішила похизуватися перед товариством «Рудих гризунів» своєю новою здобиччю, перервавши друзям чергове липово-суничне чаювання. Та Бориско з Оришкою були надто вихованими для того, щоб якось обуритися сторонньому втручанню.

- Погляньте, яким делікатесом сьогодні я ласуватиму! – вихвалялася задоволена Вафелька, виплюнувши з рота якогось підозрілого панцира.

- Я не делікатес, я – черепаха, –  ображено пролунало звідкись з середини невеличкого будиночку.

- Нічого не хочу чути, їжа повинна мовчати та радісно лежати лапками догори на тарілочці, чекаючи поки нею поласують! – обурено провадила далі Тигриця, що ніяк не хотіла відмовляти собі у задоволенні спробувати чи то черепахового супу, чи черепахових відбивних, чи хоча б малесеньких черепахових канапочок, по одній на кожен зуб.

Проте черепахи не звикли так просто здаватися, дарма, що мають такий простакуватий вигляд. Ви ж пам’ятаєте, що на світі завжди так: все виявляється не таким, яким здається на перший погляд. Повірте на слово, черепахи ще ті хитруни.

- Я відмовляюся бути їжею, можете гризти мій панцир хоч до скону, не вилізу та й годі. – Вперто провадив голос звідти ж.

- Ну що ж це робиться, як же це так, я ж Тигр – покровитель джунглів, цар звірів, а вона мені: «Не вилізу! Не вилізу! Не хочу бути їжею!», –  почала рюмсати Вафелька, вона завжди все близько брала до душі.

- Черепаху теж можна зрозуміти Тигрику, хто добровільно хоче стати чиїмось обідом, чи вечерею? В неї є право голосу. – Бориско був мудрим бобром, тож знав усі слабкі сторони своїх ворогів, а друзів тим паче, тож умів переконувати. Нічого так не впливало на кота, що уявляв себе тигром, ніж звернення до нього на ім’я «Тигр» та до його гуманності й великодушності. Царі повинні мати ці якості, інакше вони не мають права так називатися.

Відчувши, що небезпека минула, ще зовсім молода черепаха, десь років за п’ятдесят, повільно визирнула зі своєї схованки. Їй навіть шкода стало кішку. Й вона поквапилась втішати свою нещодавню кривдницю. Отакі вони черепахи, за одну мить забувають про заподіяне зло й готові підтримати будь-кого, навіть того, хто хотів ними поласувати.