Розділ І. Спілка рудих та нерудих річкових гризунів

Що ви знаєте про бобрів, окрім того, що вони кумедно виглядають, полюбляють гризти деревину та будувати дамби? А чи знаєте ви, що їм буває  самотньо?

Бориско ще пам’ятав ті часи, коли його рідна річка Бобринка, яка навіть названа на честь його прапрародича Бобрика – найпершого бобра в цій місцині, була повноводою та такою широкою, що не видно було з лівого берега її правого брата. Що говорити, по ній колись ще й кораблі ходили. Він любив вечорами слухати, як вони перегукуються один  одним, аж луна ішла долиною. А зараз що? Річка обміліла, її легко може перейти в брід навіть такий старигань як дід Свербивус, а він же не найпрудкіший мешканець цієї місцини, ще й рак, а хтось знає раків-гонщиків? Ні? От і Бориско таких не знає. Замулилася його Бобринка, зачахла зовсім. І бобри давно покинули ці гиблі місця. Лише Бориско зостався, все сподівається, що його річечка знову розіллється по усім долинам та балкам.

Бориско жив відлюдником і вже не пам’ятав, коли останній раз з кимось теревенів. З ранку і до пізньої ночі він був зайнятий справою всього свого життя: будував дамбу для інших бобрів, які, на його думку, колись повернуться у ці краї.

Найбільше Бориско полюбляв тишу, тому ніколи не запрошував до себе гостей. Так було до одної ночі, коли його розбудив тоненький крик про допомогу. Голос лунав просто з річки. Він не давав йому спати. Бобра це страшенно дратувало, тому він вирішив з’ясувати в чому справа.

Виявилось, що в річку впала білочка, а поруч уже вичікувала свою здобич хитра лисичка. Білочка опинилась на мокрому камені, що височів посеред течії. Їй не було куди діватись, адже на березі її пильнувала лисичка, радісно потираючи лапки.

–  От ти й попалася! – Промовила вона облизуючись.

Появу бобра спочатку ніхто з них не помітив.

–  Йди куди йшла, лисичко. – Спокійно сказав бобер.

–  Це моя здобич. – Наполягала лисичка.

–  Я двічі повторювати не буду. –  Також стояв на своєму Бориско.

Лисичка була розумною, тому подивившись на кремезного суворого бобра і зваживши сили, вирішила цього разу відступити.

– Я з тобою ще поквитаюсь! – Застерегла білочку лисичка і гайнула в ліс.

Бориско не гаючи часу вхопив довгу та міцну гілку і поплив з нею до білочки, що з останніх сил трималась за камінь. Бобер підштовхнув гілку до постраждалої і наказав:

–  Тримайся.

Потім, коли білочка міцно стиснула гілку своїми лапками, почав щосили гребти до берега. Згодом тварини опинились на суші і білочка тремтячим голосом промовила:

– Дякую. Якби не ти, то Агнешка б радо поласувала мною. Мене…

– Мені не цікаво, – перебив білочку Бориско, – ви мені заважали спати. – Пробуркотів він і відправився до своєї хижки.

– Який грубіян. – Обурилась білочка і також подалась геть, поки лисичка не повернулась.

Наступний ранок розпочався в бобра із набридливого та гучного стукоту в двері. Це його надзвичайно здивувало, адже бобер не любив приймати гостей, і друзів він також не мав, а з сусідами часто навіть не вітався.

– Добрий ранок, я вирішила подякувати тобі за порятунок смачними млинцями та липовим чаєм. Це надзвичайна смакота, просто лапки оближеш… – тарахкотіла білочка.

Бориско знову перебив білочку, його дратувала така надокучливість:

– Я не потребую твоєї вдячності. Єдине, що мені потрібно, це тиша зранку, і ввечері, та й в обідню пору також. А ти створюєш забагато галасу. – І це була найбільша промова Бориска за останні роки.

– Доведеться тобі звикати, адже ми тепер сусіди. Я нещодавно оселилась на березі цієї прекрасної річки у дуплі кремезної сосни. – Поділилась новиною білочка.

Оришка мешкала на ялинці, яка самотньо розташувалася на березі Бобринки. Вона була зовсім не схожа на інших білок. Адже не любила галасливих парків та не фанатіла від горіхів, як інші представниці її виду, а мріяла кожного ранку прокидатися з першими проміннями сонечка, що завжди радо з нею віталися й люб’язно лоскотали руде хутро Оришки. А ще білочка просто обожнювала річку, тому, лише прокинувшись і ледь встигнувши поснідати, Орися бралася зображати водну гладь. В неї в дуплі зберігалося безліч картин Бобринки. І кожен малюнок показував її різною. Змінювалася пора року, час доби, кольори та освітлення. Незмінним лишався лише пейзаж. Не дивно, що серед інших білок Оришка вважалася білою вороною. Де це бачено, білка-пейзажистка? Тож на зібранні поважних білок було вирішено виключити Оришку зі спільноти «Рудих паркових гризунів» раз і назавжди. Білочка довго не сумувала, а взяла й заснувала свою спільноту «Рудих та не дуже річкових гризунів» та перебралася поближче до своєї музи. Поки в її спільноті було лише один учасник: вона сама, але ще все попереду.

Бориско був настільки вражений, що не знайшовся, що сказати. Він не любив змін. І вже довгий час не мав сусідів. Тому Бориско просто зачинив двері перед носом нової сусідки. Тож білочці нічого не залишалось, як піти до своєї домівки. Але вона залишила млинці на ганку. Адже знала, що ніхто не встоїть перед такою смакотою, навіть буркотливий та непривітний бобер.

Наступного дня Бориско знову взявся за працю, як і кожного дня. Він шукав міцні та витривалі гілки і складав їх до купи.