Розділ 22. Інтерпол.

     Олена Леонідівна залишилася на складі – вона викликала оперативну групу СБУ. Тим часом, Павло та Фані застрибнули на заднє сидіння у таксі.

      - До Інтерполу, - сказав Павло, а в цю саму мить Фані мовила:

       - До поліції.

       - Ви вже визначиться між собою, - заявив таксист і включив дуже голосно “Я не здамся без бою”.

       - У поліції, у неї можуть бути свої люди, - сказав Павло.

       - Ти так задавиш мене своїм авторитетом, - зітхнула Фані та сказала водію таксі, - На вулицю Академіка Богомольця, будинок 10.

      - Вам до Інтерполу? – поцікавився водій. – Возив я нещодавно туди одного міністра, - він повернув ключі у запаленні, і авто рвонуло спекотними вулицями української столиці. – Його брюки вартували дорожче за моє авто, - повідомив водій.

     - Сподіваюся, ти не віддала їй телефон аудитора? – запитав Павло.

      - Звичайно ні! За кого ти мене маєш! – Обурилася дівчина. - У мене такий самий телефон, як був у нього. Прикольно, що це Віра мені вчора підказала. Пані Розаєва дуже високої думки про себе. Добре, що я вчора всі світлини з Софіївки перекинула до ноутбука.

     - Ми все одно туди, тобто до Софіївки, ще повернемося, - завірив дівчину Павло. – Якщо, звичайно, переживемо все це.

     Поки вони їхали, Фані проглянула світлини документів у телефоні – в нього була надміцна батарея.

     - І? – нетерпляче запитав Павло.

     - Так, як ми і думали, - відповіла дівчина і почала пересилати документи собі на новостворену електронну пошту.

      У приміщенні УКРБЮРО Інтерполу наші молоді герої зустріли перешкоду у вигляді чоловіка у приймальні.

      - Послухай, чоловіче, - почав дратуватися Павло, коли протягом двадцяти хвилин їх безпідставно не пускали до керівництва. – У нас тут, щонайменше шість трупів, три замахи на вбивство, а ти кажеш, що зараз неприйомні години. – Йди, та скажи це злодіям.

    Чоловік у прийомній піджав свої пухкі губи та наманікюреним пальчиком натиснув кнопку

     - Тут до Вас два психи, - сказав він комусь таємничому, на тому кінці зв’язку. – Кажуть, шість замахів і три вбивства.

      Павло ледь проковтнув усе те, що хотів сказати. Фані ж відчула, що її почав бити нервовий озноб.

      - Проходьте, - сказав володар приймальні та потер свої лаковані нігті о дорогий піджак.

      Фані та Павло попрямували до великих дверей, на яких блищала табличка: “Керівник УКРБЮРО ІНТЕРПОЛУ”. Вони постукали і, так і не дочекавшись відповіді, увійшли всередину.

     - Це ви заявили про, - чоловік за столом звірився із записами, - вісім замахів і чотири трупи? Присідайте.

      - Про шість трупів та три замахи на вбивство, - повідомив Павло і вони вдвох всілися на тверді дерев’яні стільці. - Вибачте, що ми отак увірвалися, - почав Павло і непомітно натиснув запис диктофону на своєму мобільному.

      Кімната була невеличка, але добре облаштована. М’яке крісло для керівника, і прості незручні дерев’яні стільці для тих, хто спілкувався із ним. Одне біле пластикове вікно, яке  було зачинене, виходило на внутрішній двір. У кімнаті працював кондиціонер, зараз виставлений на 17 градусів за Цельсієм. Фані одразу ж відчула біль у горлі. Стіни скрізь були оббиті світлими  дерев’яними панелями, мабуть, із звуконепроникними цілями.

      - Нічого, - сказав чоловік за столом у м’якому шкіряному кріслі. – Ці двері звуконепроникні. На той випадок, якщо хтось захоче нас підслуховувати. То що там, із трупами?

     Фані дуже стисло розповіла, як побачила вбивство аудитора, як ховалася від переслідувачів та потрапила до Павла. Потім вона розповіла про свої підозри, щодо клініки та вибух авта в Умані.

     - Те, що ви розповідаєте, дуже серйозно, - закивав чоловік за столом. – Але чи є у вас докази? І що, на вашу думку, ці невідомі злочинці задумали?

      - Ми думаємо, - відповіла Фані, - що вони продають органи.

     Керівник УКРБЮРО Інтерполу подивився на дівчину із цікавістю.

     - Ні, я не з’їхала з глузду, - відповіла Фані, правильно зрозумівши погляд співрозмовника. – Припустимо, клініка “АВС Хелз”  підсипає проносне у їжу та воду. Люди, які страждають від цього, звертаються до  цієї клініки. Лікарі роблять вигляд, що проводять аналізи, а самі й далі підсипають проносне. Тим часом, з усього світу до Києва прилітають багаті клієнти, ладні заплатити божевільні суми за нову нирку, чи серце.

      - Це звучить доволі фантастично, - засувався у своєму кріслі керівник УКРБЮРО Інтерполу.

      - Зовсім ні, - почувся голос зі стіни. Дерев’яні панелі розсунулися, і, до здивування Фані, Павла та їхнього співрозмовника, в кабінеті з’явився солідний чоловік бальзаківського віку. – Привіт, Тарасе, - звернувся він до власника кабінету.

      - Так і знав, що ви мене слухаєте, - надувся Тарас. – Не довіряє центральне управління нам.

      - Що поробиш, - сказав новоприбулий та розвів руками. – В наш час нікому не можна довіряти.