Розділ 19. Софіївка.

        Ліворуч від головного входу було озеро Ліщинове, де водилися лебеді. Побачивши маленьких лебедяток, Фані заверещала від захвату.

     - Ти що, ніколи не бачила лебедів? – роздратовано запитав Павло.

     - Бачила, але не таких юних. – Фані кинулася фотографувати пташеняток. Птахи дивилися на нею, ледь не з презирством, а тоді заховали свої голови під крила і, час від часу, відкривали одне око. – Здається, я їм не сподобалась, - зітхнула дівчина.

      - Може, - заспокоїв її хлопець, вони втомилися від галасливих туристів.

      Вони рушили далі. Праворуч відкривався краєвид на щось таке, що викликало у пам’яті спогади про шотландські, ірландські та скандинавські легенди та міфи. Здавалося, ще мить, і з невеличкого озера вискочить його Діва, на скелях завиють нещасні Банші а з альтанки, яка стояла на купі великого містичного каміння спуститься Тор у своїй колісниці, запряженої козлами. І всі ці фантастичні ідеї приходили у голову сонячного літнього дня. Уявляєте, який моторошний страх має пробігати по спині осіннього, чи зимового вечора?

      - Цікаво, чи ці брили магічного каміння були знайдені тут, чи привезені? – мовила Фані.

      - Не думаю, що воно містичне, чи магічне, - відповів Павло. – Просто ти передивилася всяких голлівудських фільмів. Якщо хочеш, можемо послухати що каже той гід, - він вказав у бік групи туристів біля альтанки.

      - Хіба ми не порушуватимемо авторські права, чи щось таке? Гід же ж розповідає за гроші, - засумнівалася дівчина.

      - А ми йому заплатимо ціну квитка, - заспокоїв її хлопець та рішуче рушив у бік гіда.

     Їх спіткало гірке розчарування. Гід казав китайською, яку ані Павло, ні Фані не розуміли. Більше того, здавалося, що гості з Піднебесної не розуміли китайську у виконанні гіда також. Павло розвернув мапу.

     - Так, отам – Женевське озеро, а тут, - він вказав на альтанку на великих каменях – Тарпейська скеля. Звучить знайоме…. Точно! Це ж скеля з Давнього Риму. З цієї скелі скидали униз злочинців за зраду та інші нехороші злочини. Ніби, вони отримала свою назву від першої жертви – Тарпеї, яка під час облоги Риму відчинила ворота фортеці ворогам. Ну, і її стратили за державницьку зраду.

      - Думаю, багатьом політикам не слід туди ходити, - спробувала пожартувати Фані. Павло здивовано обернувся до неї, а тоді розреготався.

      - Нам, я думаю, теж не слід туди йти, бо невідомо хто причаївся у альтанці.

      Вони пішли далі, час від часу чуючи повідомлення різних гідів: українською, англійською, польською та деякими іншими мовами, зокрема: французькою, німецькою та іспанською.

      - Навіщо було робити парк, заснований на Давньогрецьких міфах? – здивувалася Фані, почувши розповіді гідів.

      - В кінці вісімнадцятого століття була мода на давніх греків. А парк засновано у 1796 році. Чим тобі не подобаються давні греки?

      - Вони не дуже добре ставилися до жінок. Власне, як і більшість народів у минулі часи. Я б хотіла, щоб у парку було щось українське…

       - Але ж Софіївку було побудовано польським магнатом, зараз би ми називали його - олігархом.

       - Так, я знаю про Софію, цю “тричі продану”. Кажуть, вона була надзвичайно гарною, але це не заважало чоловікам розлучатися із нею за певні привілеї та майно. Хоча, може давньогрецька міфологія – данина її походженню. Вона ж була гречанкою. Хоча, інші джерела припускають й інше її походження.

      - Так, я десь читав, ніби вона була полькою, викраденою кримськими-татарами та проданою в  Османську імперію. Але це так зручно – всі негаразди “повісити” на кримських татар. Ти ж знаєш, що у дев’ятнадцятому столітті частина Польщі була у Російській Імперії. Тож, що там залишилося від справжньої історії – невідомо.

     - Я не дуже знаюся на історії. Мій батько нею цікавиться. Він каже, що при Катерині Другій багато чого було переписано. Може, навіть всі ті давні українські боги й не українські зовсім. О, дивись – озеро.

      - Це павільйон Флори, - сказала жінка-гід дивною англійською із псевдо-британським акцентом, вказавши на рожеву будівлю. – При Потоцьких тут була південна межа.

     - Південна межа? – перепитала висока струнка  жінка із панамою на голові. Фані подумала, що вона точно з південних штатів США. Мабуть, з Флориди. Такий у неї був акцент.

       - Так. У дев’ятнадцятому столітті парк забрала собі царська родина і дещо переробила. Тут були і військові казарми…

       - Прямо як у Криму, - фиркнув молодий хлопець із слов’янським акцентом.

       - Не думаю, що це гарне порівняння, - сказала жінка-гід. – Так от, ми побачимо й далі деякі будівлі, розроблені по замовленню царя….

       - Це дуже схоже на керівництво Імперії, - вів далі той самий хлопець. – Відібрати щось у інших, побавитися, зруйнувати, а потім віддати далі.

      - Юначе, ви хочете слухати мою розповідь, чи будете розповідати свою? – запитала жінка-гід.

      - Перепрошую. Але мої батьки виїхали з Криму 2014 року, тож це болюче питання для мене, - пробурмотів хлопець.

      Жінка-гід, зітхнула і вела далі, час від часу із жалем дивлячись на колишнього мешканця Криму.