Розділ 10. Зустріч з прекрасним незнайомцем.

     Фані спакувала всі речі, залишивши лише одяг назавтра. Пані Купер лежала на своєму ліжку у готельному шовковому халаті.

      - Отже, ця Машиніна не здивувалася, що ти зникла? А ти певна, що ця Нюренко зраділа тобі?

      - Я не знаю, - вкотре відповіла Фані. – Виглядала на здивовану та щасливу. Але хто її знає. Може, вона зраділа, що нарешті знайшла мене. Дарма ми не виїхали звідси одразу ж.

      - Ні, це була б помилка. Вони б тоді зрозуміли, що ти їх підозрюєш. А так, вони переконаються що ця, як її Аніт Сірк, ну й ім’ячко! Хоча голос – божественний. Живе в готелі.

      - Але вони все одно здогадаються, бо у мене немає тіток. І я живу тут із Вами, а не з кимось у Козині.

      - Завжди можна зіштовхнути всі проблеми - на ревнивого нареченого. Скажеш, що ви розсталися, а він тебе переслідує. Тож, ти й злякалася, що він прийде в офіс.

      - Все це дуже притягнуто за вуха, - зітхнула Фані. – То Ви впевнені, що впораєтеся завтра сама?

      - Звичайно впевнена, - фиркнула пані Купер. – Буду чекати на тебе на Майдані, біля пам’ятника засновникам Києва. А ти там обережно, у метро.

      Як виявилося, зять пані Купер збирав рідкісні значки. І сьогодні старенька випадково знайшла на сайті продажів  в Інтернеті значки, які її зять давно шукав: “Боротьба за тверезість” та “Відмінний мінер”. Один продавала пані з Харківського масиву, а інший – чоловік, який проживав недалеко від Софії Київської. І продавчиня, і продавець заявили, що зможуть зустрітися завтра, в неділю, лише опівдні, а потім виїжджають на море.

      З метою здобути дорогоцінний подарунок для зятя, пані Купер та Фані вирішили розділитися: Фані поїде на метрі до Харківського масиву, а пані Купер – до Софії Київської.

      Ранок видався сонячним та знову спекотним. Фані надягнула смарагдовий брючний костюм з льону, сподіваючись, що натуральна тканина буде охолоджувати її, коли вона блукатиме незнайомими розпеченими вулицями Лівобережної частини міста. Дівчина попрощалася із покоївкою та вирушила до метро. Згодом, пані Купер мала замовити таксі та виписатися з готелю.

      Подорож у той бік та зустріч із продавчинею пройшли без пригод. Фані придбала значок “Боротьба за тверезість” за помірною ціною та залишила колишню власницю значка у гарному настрої.

     Дівчина наспівувалася собі під ніс веселу пісеньку та увійшла до платформи метро. Настінний годинник показував, що потяг з’явиться за хвилину і тринадцять секунд. Людей на станції було не багато і вони всі скупчилися на краю платформи. Фані приєдналася до них і стала розглядати рекламу на стінах. Дівчина думала, що, на жаль, не всі станції метро у столиці України прикрашені так, як станція “Золоті ворота”.

      Почувся звук потяга, який наближається, і, за мить, злісна рука не менш злісної особи штовхнула Фані прямо на колію. Дівчина не встигла переконатися, чи справді все життя проноситься перед очима в останню мить існування, як хтось позаду схопив її двома руками за плечі, і Фані встояла.

       Панянка Петренко не могла повірити, що страхітливий потяг із двома величезними палаючими очами-фарами знаходиться в одному місці, а вона – в іншому. Тобто, воно так і мало б бути, якби її не штовхали невідомі злодії. Зрештою, усвідомивши, що її не розчавив потяг, Фані накинулася на гарного молодика, який стояв поруч із нею.

     - Що Ви собі дозволяєте! Штовхаєтеся на станції метро! Я ледь не померла!

     Молодик примирливо підняв руки та відповів приємним хрипким баритоном:

     - Пані, я не винен. Це він штовхнув вас, - гарний незнайомець вказав на постать у сірій спортивній куртці з капюшоном, яка дуже поспішно піднімалася сходами з платформи. Обличчя постаті, ясна річ, видно не було.

     - Перепрошую, - зашарілася Фані.

     - Певно, Ви його дуже боляче відшили.

     Потяг зачинив двері та рушив у центр Києва, Фані та гарний незнайомець залишилися на пероні.

     - Нічого такого! Певно, він навіжений, - запротестувала Фані. – Любить штовхати людей під потяги. Ще раз дякую, що не дали мені впасти.

     - Завжди до ваших послуг, - незнайомець зробив уклін у старинному стилі. – Давайте я вас проведу, бо хто знає, скільки навіжених, які хочуть кинути людей під потяг, й досі пересуваються Києвом.

     - О, - лише й змогла вичавити з себе Фані. Вона була дуже сердита на себе. Ось,  перед нею стоїть гарний чоловік, а вона й двох слів зв’язати не може. Тетяна, чи Неллі обов’язково б причарували його, використавши весь свій арсенал з жіночих чарів, гумору та винахідливості. Кому потрібна та бухгалтерія, коли не можеш причарувати гарного хлопця?!

      А хлопець дійсно був дуже привабливий – мрія кожної дівчини (ну, може не кожної, але більшості). Темне волосся та великі темні очі вказували на те, що його пращури жили десь у Середземномор’ї, чи у Карпатах. Високий, спортивної статури, він був одягнутий у елегантний бежевий костюм та шовкову білу сорочку. Коли він поправляв чубчика лівою рукою, Фані помітила на його руці дорогий годинник.

     Прибув наступний потяг, і вони вдвох зайшли у вагон. Всі сидячі місця були зайняті, тож Фані та її рятівник пристроїлися у куточку. Розмовляти було важко, через гучне стукотіння коліс вагону по колії, тож Фані просто розглядала молодика, а молодик розглядав дівчину.