Розділ 7. Новий одяг.

     В таксі на Фані знову напав приступ гордовитою сором’язливості. Вона підтвердила, що не буде носити дорогі речі, які їй далися безкоштовно.

     - Дитино. Якщо ти в таку спеку ходитимеш в одній синій майці та джинсах….

     - У мене ще є цей смарагдовий топ, - показала на себе Фані.

     - Думаю, у тому номері важко прати. Як би там не було, але я не дозволяю своїм працівникам носити один й той самий одяг в таку спеку. Це не лише негігієнічно, але ще й погано пахне. Мені доведеться звільнити тебе. Ти десь підхопиш простуду вночі на лавочці, чи тебе знайдуть твої таємні переслідувачі, і мені до скону віку доведеться носити із собою цю трагедію. А потім, на останньому суді, Апостол Петро запитає мене, чому я заради ближнього не змогла стійко, як лічить кожній християнці, переносити важкий, геть не вишуканий, запах. І що я йому відповім?

     Фані розсміялася і дала себе вмовити. За однієї умови. Одяг вони куплять не дорогий, а потім, коли вся ця божевільна історія закінчиться, віддадуть його на благодійність.

      Їхні закупи нагадували фільми, в яких героїня ходить крамницями та приміряє на собі різний одяг. Однак, із двома відмінностями. Перша відмінність полягала у тому, що пані Купер купляла одяг і собі також. Тож, Фані допомагала старенькій підняти руки, зігнути спину, зняти штанці і тому подібне. Другою відмінністю були продавці. В деяких бутіках це були милі усміхнені пані та панянки, а в інших – вони дивилися на покупців так, ніби мріяли, щоб недешевий одяг задушив їх.

     - Із обслуговуванням українцям ще слід добряче попрацювати, - підсумувала стара Квітка. – Ваші продавчині не знають крайнощів. Вони або кидаються на клієнта, намагаючись всунути хоч що-небудь, або стоять немов горді королеви, яким слуги доповіли про візит небажаного міністра. А ти помітила, як вони, побачивши наш дешевий одяг, застигали? І лише наявність моєї банківської картки змушувала їх рухатися.

      - Мені вони видалися нормальними, - заперечила Фані. – У моєму дитинстві вони були значно гіршими.

      - Це все через дефіцит у Імперії Зла, - констатувала пані Купер. – Але ринкова економіка залишить у живих лише найсильніших. Давай, покуштуємо у тому кафе.

      Вони зайшли у те кафе, де Фані вчора переодягалася у вбиральні. Офіціантка, помітивши дівчину, широко посміхнулася. Фані посміхнулася у відповідь і спробувала згадати хоч якусь подібну сцену у шпигунських фільмах чи книгах.

     - Це наш найвпливовіший агент під прикриттям, - повідомила панянка Петренко офіціантці. Дівчина так само широко посміхнулася пані Купер.

      - Так, дівчинко, - не розгубилася старенька. – Ти не дивися на мої зморшки, це все - пластична хірургія. – Фані роззявила рота, а офіціантка зойкнула. – Та нічого, я вже звикла. Коли перероблятимуть обличчя назад, зроблять схожою на якусь зірку кіно… Може навіть на Арнольда Шварценегера.

      Фані та офіціантка заклякли, а тоді вибухнули сміхом.

      - Але, й почуття гумору у Вас, пані, - зауважила офіціантка. – Що будете замовляти?

      Пані Купер та Фані вибрали собі страви з великого меню і стали чекати на замовлення. У старенької задзвонив телефон і вона стала радісно розмахувати руками, коли щось пояснювала комусь, англійською. До Фані долітали окремі фрази: “Так доню”, “але там дуже нудно”, “ось вона нехай цим і займається, а я хочу прожити своє життя”, “ні, я не довірюся підозрілим лікарям”, “ні, мені так зручно”, “Павло вже прилетів?”, “я теж за вами всіма сумую”… Фані ж почала думати про те, чому довірилася дивній старій.

     Феофанія Олегівна Петренко завжди була підозрілою, навіть у дитинстві, коли незнайомі дяді, чи тьоті пропонували взяти цукерку, чи сісти у їхній дорогий автомобіль, дівчинка швидко бігла геть. Тим незбагненніше було довіритися не просто чужій людині, а ще й іноземці.

       А раптом вона сказала правду, і дійсно шпигунка, яка зробила пластичну операцію? Для такої немає нічого легшого, ніж  втертися у довіру такої наївної, простодушної дівчини, як Фані. А телефонний дзвінок, нібито від дочки, завжди можна влаштувати. А може, вона контрабандистка людських органів? Ні. Такого не могло бути. Поки що, Фані вирішила довіритися старенькій. Можливо, їй хотілося хоч комусь вірити, а може, пані Купер чимось нагадувала бабусю, яка померла від раку, коли Фані було шість.

     - Дочка, - повідомила пані Купер, щойно вимкнула телефон. – Переживає, що я зникла з їхнього дурнуватого пансіонату. Але я не повернуся до них. Весь час хтось щось виміряє, мацає пульс. А вдягати вони змушують величезні махрові халати, і це – в таку спеку!

     - А що це за пансіонат? – поцікавилася дівчина.

     - Якійсь приватний центр. АВС чи щось таке. Моя знайома у них лікувалася того року – серце стало, як нове. От що робить українська медична освіта, у поєднанні із американським обладнанням.

     - То чого Ви від них втекли? – поцікавилася Фані.

      - Та я ж тобі кажу. Сидиш у них, ніби у в’язниці: вони щось міряють, мацають, роблять дурні аналізи. Вставати - як вони накажуть, лягати спати - теж. На вулицю вийти, знову ж - за їхнім розкладом. А може, я хочу встати на сході сонця, поспати вдень, а лягти після того, як перерахую всі зорі на Молочаному шляху.

      - На Чумацькому шляху? – припустила Фані.