Розділ 2. Здивування аудиторів.

      Колись давно, ще у надзвичайно далекому щасливому дитинстві, бабуся повела Фані у басейн. Передбачалося, що у басейні маленька Феофанія навчиться плавати. Так і сталося, але дівчина намагалася не згадувати про це. Старий тренер з плавання подивився на тремтячу дівчинку, нічого не кажучи, взяв її за руку та повів до краю басейну.

       Так само мовчки, він штовхнув її, і здивовано-налякана Фані відчула, як її голова намокає, а  рот ковтає дивну воду із присмаком хлорки. Але найстрашнішим було те, що дівчинка ногами не торкалася дна.

      Вона щосили махала руками та ногами і дісталася краю басейну. “Буде плавати”, посміхнувся старий тренер, а  Фані назавжди отримала жахливий страх перед водою у басейнах.

     Зараз, сидячи у чужій шафі, Фані відчувала той самий страх смерті, що і багато років тому, коли усвідомила, що ноги не торкаються твердого дна.

      У шафу зазирнуло поголене кремезне обличчя незнайомого головоріза. Подерев'яніла (а може навіть і скамяніла) Фані дивилася на головоріза, головоріз спокійно, навіть байдуже, дивився на Фані. Головоріз кліпнув маленькими очима.

     - Порожньо, - повернув свою кремезну голову головоріз до свого товариша і зачинив дверцята шафи.

    Фані оторопіло дивилася на зачинені дверцята шафи. Чи може бути, що головоріз погано бачив? Цю версію дівчина відкинула, як неймовірну. Хоча сам факт того, що головоріз її не помітив, був ще неймовірнішим.

      Звук кроків, що віддалялися, повідомив панянку Петренко, що переслідувачі звільнили кімнату від своєї присутності.

      Фані просиділа у шафці ще з півгодини, а коли ноги затерпнули так, що майже не рухалися, дівчина обережно відчинила дверцята. У незнайомому кабінеті було темно, і лише світло з вікна надавало можливість оглянути силуети меблів.

     Обережно прочинивши двері кабінету, Феофанія подивилася ліворуч, а потім праворуч. У освітленому  коридорі офісних приміщень було порожньо і тихо. Час від часу, пролітали втомлені мухи та комарі, але зараз це було останнє, що турбувало перелякану дівчину.

     Зачинивши двері, Фані обперлася на них з середини кабінету та роздумувала над тим, що робити далі. Зрозумілим у всій цій ситуації було лише одне – пана Володимира Синявського вбили. Решта подробиць була присипана мороком таємниці.

      В цю мить, і мушу визнати й потім, Феофанію Олегівну не турбувало, чому двері у незнайомий кабінет були відчинені. Але це турбує мене, і думаю, вас також. Так от. Кабінет належав нервовому адвокату, який перед тим не спав цілу ніч і задрімав лише у себе в офісі. Коли адвокат прокинувся, годинник надавав йому лише двадцять хвилин, щоби дістатися суду.

     Ви ж, мабуть, знаєте, які затори бувають в Києві. І нещасний адвокат знав. Він зірвався з місця, а двері просто забув зачинити. Єдине, що може слугувати йому виправданням – всі свої важливі папери він зберігав вдома, у сейфі, а офіс був лише місцем зустрічей з клієнтами.

       Поки я все це вам розповідала, Фані вирішила, що їй робити. Припустивши що так, чи інакше її вб’ють, вона вирішила йти навпростець, бо це – найкоротший шлях. Дівчина також, не безпідставно, припускала, що головорізи подумають, що невідомий свідок вирішить скористатися чорним ходом, тож її єдиною надією був головний вхід-вихід.

       Щойно Феофанія поклала долоню на ручку дверей кабінету, як почулися підозрілі та надзвичайно зловісні кроки. Судячи зі звуку, людей (в приміщенні цього бізнес-центру не дозволяли тримати тварин, навіть домашніх) було двоє.  

       Єдине, що змогла зробити переполохана дівчина – стрімголов знову заскочити у ненадійну шафу.

       Знову з’явилося світло, по той бік шафи, і Фані зрозуміла – мовчазний головоріз лише розважався. Зараз він відчинить дверцята шафи, і дівчину спіткає доля пана Синявського.

      - Заходь, коханий, - палко мовив низький жіночий голос, - тут є дуже зручний диван.

       - Оу. О. – Промимрив низький чоловічий голос. – Це є кімната мій адвокат!

      - Знаю, любий. Адже саме я вас і познайомила.  І це єдине місце, що є поруч із кафе та про яке я змогла швидко згадати. Ти такий нетерплячий, мій пупсику!

       Феофанії здалося, що нізвідки у кімнаті з’явилася ціла зграя марафонських бігунів, звук аж такого важкого дихання просочувався крізь двері шафи.

       Дівчина невпевнено зазирнула у щілину та побачила, як висока струнка фарбована білявка палко та пристрасно цілується із невисоким та гладким чоловіком.

       Ну,  це - полегшення! Втім, Фані жадала не бути свідком, ані вбивства аудитора, ані нічних веселощів гостей бізнес-центру.

     - О, мі аморе, - промимрив чоловік та спробував потягнути фарбовану білявку у бік дивану.

      «Він – італієць?», запитала саму себе Фані. На запитання відповіла фарбована білявка, англійською. На щастя, цю мову Феофанія розуміла доволі непогано.

     - Ні, мі аморе, - затараторила фарбована білявка. – Я тебе люблю і все таке, але я не буду вкладатися в ліжко із одруженим чоловіком! Я порядна жінка, що б ви, італійці, про жінок не думали!– Вона тупнула стрункою ніжкою у дорогому дизайнерському взутті, а Фані здалося, що біля правої п’ятки фарбованої білявки мигонув цінник.