5

У бібліотеці стояла тиша, така густа, що було чути навіть, як перегортаються сторінки десь на іншому кінці залу. Я ходила між високими стелажами, шукаючи хоч якусь згадку про символ. Повітря здавалося важким, наче наповненим чужою присутністю.

І раптом відчула — я не сама.

Повернувшись, я побачила Нейта. Він стояв у напівтемряві між рядами книг, спокійний, але водночас небезпечно гарний. Його погляд був холодний, і в ньому ховалося щось глибше за простий інтерес.

— Ми знову зустрілися, — прошепотіла я, хоча в горлі пересохло.

— Ти шукаєш відповіді, — сказав він тихо, крокуючи ближче. Його голос лунав так, ніби він відлунював у мені самій. — Але іноді краще не знати, що стоїть за дверима, які відкриваєш.

Він підійшов настільки близько, що я відчула його подих. Холодок пробіг шкірою, і я завмерла — не від страху, а від того дивного змішання тепла й тривоги, що заповнило простір між нами.

— Чому ти… тут? — ледь прошепотіла я. — Хто ти взагалі?

Нейт зупинився, поглянув мені просто у вічі — в них світилася тінь і щось схоже на біль.

— Той, кого ти мала б забути, — відповів він нарешті. Його голос був тихим, але в кожному слові відчувалася сила.

Я зробила крок назад, притиснувшись до полиць, а він — навпаки, ще ближче. Його рука піднялася, ніби хотіла торкнутися мого обличчя, але зупинилася в повітрі, лише на мить. Цього було досить, щоб по спині пробігли мурашки.

— Не шукай цього символу, Аню, — сказав він, і в його очах блиснуло щось темне. — Деякі істини забирають більше, ніж дають.

І перш ніж я встигла щось відповісти, він відступив у тінь між стелажами — і зник.

Лише повітря навколо залишилося холодним, а серце билося так швидко, що я не знала, чи зможу дихати.

Тієї ночі сон прийшов раптово. Я навіть не пам’ятаю, як заснула — просто світ навколо розтанув, і я опинилася у дивному місці.

Темрява. Безмежна, але не порожня. З неї виходило сяйво — м’яке, біле, ніби від крила ангела. І водночас поруч тремтіло інше світло — темно-червоне, схоже на жар, який не гасне навіть без вогню.

Я стояла між цими двома світлами, а під ногами бачу символ — той самий, що малювала в блокноті. Тільки тепер він був живим. Коло пульсувало, лінії рухалися, і я чула, як воно дихає.

Раптом з-за білого сяйва виринула фігура. Крила, довгі, мов зі світла, торкалися землі. Ліам. Його очі були сповнені суму.

— Ти не повинна була бачити цього, — промовив він.

Я хотіла щось сказати, але з іншого боку з’явився хтось ще. Темна постать, обрамлена червоним світлом — Нейт. Його погляд був різким, майже болючим.

— Вона вже бачить, — відповів він. — І дороги назад немає.

Коли вони зустрілися поглядами, простір навколо мене розколовся на дві половини — світло і темряву. Символ під ногами спалахнув, а в повітрі розлетілися іскри, схожі на полум’я і пір’я одночасно.

Я відчула, як мене тягне вниз, у безодню, і почула шепіт — чужий, але знайомий:

> “Ти — частина рівноваги. Після тебе все зміниться.”

Я прокинулася різко, вся в холодному поту. Серце билося, а в голові лунав той самий голос. Я поглянула на блокнот — символ світився тьмяним світлом, немов продовжував жити сам по собі.