4

Зранку я прокинулася з важкою головою, ніби й не спала зовсім. Але часу на роздуми не було — робота вимагала зосередженості. Я приготувала звіт про смерть актриси, зібрала факти, свідчення очевидців, описала все настільки сухо й професійно, наскільки могла.

Хоча всередині мене все кричало: це не було звичайне вбивство. Той символ не давав спокою, немовби пульсував у пам’яті.

Після робочого дня я не поспішала додому. Замість цього вирішила піти пішки — через парк. Осіннє листя вже вкривало алеї, повітря пахло сирістю й холодом. Було тихо, навіть занадто тихо.

Я йшла повільно, намагаючись заспокоїти думки. Мені хотілося хоч на мить відчути, що я звичайна дівчина, яка просто повертається з роботи. Без символів, без загадкових хлопців, без відчуття, що за мною хтось стежить.

Та все одно не могла позбутися цього відчуття. Кожен шелест за спиною змушував мене озиратися. Тіні дерев здавалися довшими, ніж зазвичай, і часом я ловила себе на думці, що в темряві між ними хтось є.

Я обхопила руками плечі, намагаючись зігрітися. І саме тоді, на розі алеї, відчула чиюсь присутність — таку ж сильну, як тієї ночі.

Я йшла парком, намагаючись відігнати відчуття присутності, яке тиснуло на мене, змушуючи прискорювати крок. Серце ще калатало від недавньої зустрічі з Нейтом, і я намагалася переконати себе, що все це просто гра уяви.

І раптом, серед золотого опалого листя, я помітила його. Біловолосий хлопець стояв на стежці, спокійно спостерігаючи за мною. Його поява здавалася дивною — не мала жодного сенсу в цей момент.

— Привіт, — сказав він легко, усміхаючись. — Це… випадковість, що ми зустрілися тут.

Я мовчала, намагаючись осмислити його слова. Він був такий спокійний, майже нереальний у своїй білосніжній зовнішності, і це відчуття контрастувало з хвилюванням, яке ще не вщухло після Нейта.

— Випадковість? — прошепотіла я, ледве відводячи погляд від його обличчя. — Мабуть… — додала тихо, намагаючись повірити у звичайність моменту.

Він усміхнувся знову, і у його погляді було щось тепле, що трохи заспокоювало. Але всередині мене знову завирувало відчуття, що цей світ далеко не такий випадковий, яким здається

Я намагаюсь переконати себе, що все, що відбувається, — просто збіг обставин. І тоді він підійшов ближче. Біловолосий, спокійний, з легкою усмішкою на обличчі — Ліам.

— Аню, — почав він тихо, — знаю, що це здається дивним… але події останніх днів не випадкові. Тобі краще бути обережною.

Я здивовано підняла брови:
— Що ти маєш на увазі?

— Є речі, про які звичайні люди навіть не підозрюють, — відповів він, дивлячись мені прямо в очі. — І якщо станеться щось… небезпечне, — він дістав телефон і набрав свій номер, — ти повинна мені подзвонити. Погоджуєшся?

Я хвилину мовчала, намагаючись збагнути серйозність його слів. Потім кивнула:
— Добре. Я зателефоную, якщо щось…

Ліам усміхнувся. Його спокій і впевненість трохи заспокоїли мене. Я поклала номер до свого телефону, відчуваючи дивне полегшення. Навіть серед цього хаосу, хоча все було незрозуміло, я знала, що хтось поряд, хто може допомогти.

— Добре, — сказав він, відходячи на кілька кроків. — Будь обережна, Аню. І довіряй своїй інтуїції.

— Почекай! — перебила я його, роблячи крок уперед. — Що відбувається? Чому все це зі мною? Що коїться?!

Ліам лише дивився на мене, ніби намагався передати щось очима, але не вимовив ні слова. Його губи залишалися міцно стиснутими, і в його очах відчувалася сувора серйозність.

— Ліам… — тихо прошепотіла я, відчуваючи, як серце калатає сильніше.

І тоді він просто розвернувся і пішов геть, не обертаючись, мовчазний та загадковий. Я залишилася стояти на місці, розгублена, з відчуттям, що він залишив мені відповідь, яку я ще не можу зрозуміти.

Я знову діставала блокнот і розглядала символ, що все ще світів у моїй пам’яті. Серце стискалося від тривоги: я зрозуміла, що це лише початок, і ніхто не збирається пояснювати мені правила цієї гри.

Повернувшись додому, я закрила двері за собою й опустилася на диван. Серце калатало так, наче хотіло вискочити з грудей. Думки крутились безупинно — як так сталося, що ці два хлопці, такі яскраві, різні, з’явилися у моєму житті саме зараз?

Я сіла за стіл і дістала свій блокнот. Символ, що вже кілька разів виникав у моїй свідомості, здавалося, світів на сторінці, ніби чекав, щоб я його зрозуміла.

Я вдихнула глибоко і спробувала направити всі свої відчуття, весь той хаос у серці, на малюнок. Лінії, кола та вигини символу почали оживати у моїй уяві. Я намагалася відчути його сенс, зрозуміти, що він означає, і чому він з’являється саме зараз.

— Чому вони з’явилися у моєму житті? — прошепотіла я сама собі. — Чому Нейт і Ліам…?

Символ на сторінці мовчав, але відчуття, яке він викликав, наче відповідало на мої питання без слів. Серце ще калатало, але тепер воно відчувало дивне передчуття — наче я стою на порозі чогось великого, чогось, що змінить усе моє життя.

Я дивилася на символ, намагаючись зрозуміти хоч щось. І всередині мене росло усвідомлення: тепер немає шляху назад.

Наступного ранку я не змогла думати про щось інше. Символ у блокноті повторювався у моїй свідомості знову й знову, і я вирішила, що не можу більше залишати це на самоплив.

Я взяла ноутбук і почала шукати. Перевіряла все — стародавні знаки, езотеричні символи, міфи, легенди про надприродне. Але чим більше я шукала, тим більше усвідомлювала, що нічого не підходить точно.

— Невже все це просто випадковість? — шепотіла я сама собі, поки пальці швидко бігали по клавіатурі.

Щоразу, коли згадувала Нейта, відчуття холоду й тривоги поверталося. А Ліам — його спокій і посмішка наче обіцяли підтримку, але разом із тим змушували розуміти: все, що відбувається, — не просто гра випадковостей.

Я знову подивилася на символ у блокноті і спробувала концентруватися: відчути його не як малюнок, а як ключ. Відчути зв’язок з тим, що відбувається у моєму житті. Лінії кола і крил здавалися тепер живими, а відчуття, що їх залишили для мене, ставало все сильнішим.