3

Мене розбудив різкий дзвінок телефону. Я ще не встигла прокинутися, але в голосі редактора відчувалася тривога:

— Аню, збирайся. Тобі треба виїхати на місце. Сьогодні вночі знайшли мертвою відому актрису, Лорен Вільямс. Поліція поки мовчить, нам потрібні подробиці.

Я різко сіла на ліжку, серце прискорилося. Лорен Вільямс — це ім’я знала вся Англія. Красуня, зірка фільмів, ікона стилю. І тепер — мертва?

Я швидко зібралася, взяла блокнот і диктофон. За вікном небо було затягнуте сірими хмарами, ніби й саме місто знало про трагедію.

Приїхавши на місце, я побачила натовп журналістів, поліцію, обгороджений дім у центрі Лондона. Камери миготіли, люди шепотілися, кожен намагався зловити бодай шматочок сенсації.

Я підходила ближче, роблячи нотатки, але всередині мене росло дивне відчуття. Повітря тут було важким, холодним, неначе щось невидиме зависло в ньому. Мені стало не по собі.

Я пробиралася крізь натовп журналістів, намагаючись розгледіти бодай щось за спинами поліцейських. Вхід до будинку був обгороджений стрічкою, біля дверей стояли двоє офіцерів. Я зробила кілька знімків, записала короткі нотатки й вже хотіла відійти, коли мою увагу привернуло щось дивне.

На асфальті, біля самого порога, була пляма — ніби залишок від пролитої рідини. Але форма… вона не була випадковою. У центрі темної плями вимальовувався символ. Коло, а всередині — дивний знак, схожий на поєднання хреста й крил.

Я завмерла. Люди проходили повз, ніхто не звертав уваги. Але я відчувала, що це не просто випадковий малюнок. Символ ніби випромінював холод, і чим довше я дивилася, тим сильніше серце билося.

Я швидко дістала телефон і сфотографувала його, намагаючись зробити це непомітно для поліції.

— Ви щось побачили? — почувся голос збоку.

Я обернулася й зіткнулася з глибоким, серйозним поглядом чоловіка у темному пальто. Він виглядав не як звичайний репортер чи поліцейський. Його очі неначе бачили мене наскрізь.

Він стояв так спокійно, ніби хаос довкола його зовсім не стосувався. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті, що майже торкався землі. Його волосся було темне, майже чорне, з легким відблиском синяви під світлом ліхтарів. Обличчя — різке, мов вирізане з мармуру, з тонкими вилицями та виразною щелепою.

Але найбільше вражали очі. Вони здавалися неприродно світлими, холодними, наче срібло в тіні. Погляд пробирав до кісток, і я відчула, як мороз пройшовся по спині.

— Ти теж його бачиш, — тихо сказав він, кивнувши в бік символу на асфальті. Його голос був низький, трохи хриплий, і в ньому вчувалася небезпечна м’якість.

Я кліпнула, не знаючи, що відповісти. Він усміхнувся куточком вуст, але усмішка була радше зловісною, ніж привітною.

— Це не просто знак, — додав він майже шепотом. — І якщо ти його помітила… значить, ти вже втягнута.

Серце закалатало сильніше. Я хотіла запитати, хто він, але в ту ж мить відчула, що відповідь може змінити все моє життя.
— Хто ти? — нарешті зважилась запитати я, бо його слова не давали спокою.

Він нахилив голову, наче смакуючи момент. На його обличчі з’явилася усмішка, холодна й трохи глузлива.

— Мене звати Нейт, — відповів він повільно, ніби хотів, щоб я запам’ятала кожен склад. — І повір, тобі краще триматися від мене подалі… якщо, звісно, зможеш.

Його присутність була дивною. З одного боку, він притягував, немов магніт, змушував дивитися на нього й ловити кожен рух. З іншого — викликав відчуття небезпеки, якби я стояла на краю прірви.

Я відчула, що він інший — не просто людина. Його очі видавали те, що він знає набагато більше, ніж говорить.

— Ліам… — вирвалось у мене раптом, і я сама здивувалася, чому подумала про того біловолосого хлопця.

Нейт насмішкувато звів брови:
— Ах, то ти вже зустріла його… Цікаво. Тоді тобі доведеться зробити вибір набагато раніше, ніж я думав.

Від цих слів мене пронизав холод, хоча на вулиці було тепло. 

— Пам’ятай, Аню, — голос Нейта став раптово низьким, майже шепітним. — Те, що ти бачиш, не випадковість. Це лише початок. І якщо підеш далі… дороги назад вже не буде.

Його очі в цю мить світилися тьмяним холодним світлом, і я відчула, як по спині пробіг мороз. Я хотіла щось сказати, запитати, що все це означає, але не встигла.

Нейт наче розчинився в повітрі. Одна мить він стояв прямо переді мною, а в наступну — порожнеча. Лише легкий запах диму залишився у повітрі.

Я стояла нерухомо, намагаючись переконати себе, що це був сон, галюцинація, будь-що. Але серце билося так швидко, що сумніву не залишалося: він був справжнім.

Повернувшись додому, я довго не могла заснути. У голові крутився той дивний символ, який я бачила того вечора — викарбуваний на шиї загиблої актриси і, здається, відблискуючий у погляді Нейта.

Я взяла блокнот і олівець. Рука сама вивела форму, яку я досі пам’ятала до найменших деталей: коло, розділене навпіл, і лінії, що сходилися у центрі, утворюючи щось схоже на крила і водночас — на полум’я.

Я довго дивилася на малюнок, і в грудях з’явилося дивне відчуття — ніби цей знак дивиться у відповідь на мене.

Вночі я крутилася у ліжку, але сон не приходив. Перед очима постійно з’являлися два обличчя — Ліама та Нейта. Та зустріч у бібліотеці, потім на місці злочину… Це не могло бути випадковістю.

Чому саме я? — питала я себе знову і знову.
Здавалося, що мене втягнули у гру, правила якої ніхто не пояснював.

Ліам… світлий, майже нереальний, ніби справді з небес. Його погляд дарував спокій, але водночас викликав питання: чому він поруч зі мною?

І Нейт. Темний, небезпечний, але до нього тягнуло, наче він знав відповіді на ті питання, які я боялася поставити навіть собі. Його слова все ще звучали у моїй голові: «Це лише початок».

Я подивилася на свій блокнот, де був намальований дивний символ. Він нагадував печатку. І мені чомусь здавалося, що саме вона — ключ до всього.

— Випадковостей не буває, — прошепотіла я в темряві, ніби боялася, що хтось почує.