2

Вечір був тихим. Лондон загорнувся у м’яке світло ліхтарів, а я сиділа у своїй квартирі за столом, заглиблена у книгу. Раптом повітря стало важким, а кімната ніби охопила легка тиша, яка відрізнялася від звичайної нічної тиші.

Я підняла очі й відчула дивне відчуття — наче хтось стоїть поруч. Серце забилося швидше, руки похололи. Ніхто не повинен був бути тут: двері зачинені, сусіди тихо, на вулиці порожньо.

— Хто тут? — шепотіла я, ледве видаючи звук.

Ніхто не відповів, але я відчула присутність — тонку, холодну, але водночас трішки світлу. Це було як легкий дотик повітря, що проходить крізь кімнату, але залишає слід у серці. Я злякалася, серце билося шалено.

В очах з’явився легкий відблиск світла, немов маленька іскра. Я знала: це не людина. Я ніколи раніше не відчувала такого — це було щось інше, щось, що не можна пояснити звичайними словами.

Я хотіла закричати, втекти, але ноги ніби приросли до підлоги. Присутність залишалася поруч, мов чекаючи, що я зроблю наступний крок. І тоді я зрозуміла: мій спокійний світ, який я так довго намагалася побудувати, щойно вперше зіткнувся з тим, що я завжди відчувала.

Це був лише перший шепіт, перший знак. І хоча мені було страшно, всередині прокинулося дивне відчуття: я була готова дізнатися, що це означає.

Наступні кілька днів були дивними. Я намагалася жити звичним життям — робота, книги, прогулянки парком — але присутність, яку я відчула вперше, не залишала мене. Вдома повітря іноді ставало важким, а тіні на стінах рухалися так, ніби слідкували за мною. Серце билося швидше без видимої причини, і я відчувала холодок, який пробігав по спині.

Щоб відволіктися, я пішла в одну з лондонських бібліотек. Тут було тихо, затишно, і запах старих книг трохи заспокоював. Я блукала між полицями, читаючи заголовки та заглиблюючись у старі книги про міфи й легенди, намагаючись знайти хоч щось, що пояснило б мої дивні відчуття.

Раптом я помітила жінку. Вона була одягнена в темне пальто, на обличчі — невимовна серйозність. Коли її погляд зустрівся з моїм, мене охопило дивне відчуття, немов вона бачить щось у мені, що ніхто інший не помічав.

— Вони поруч… — промовила жінка тихо, але кожне слово було ніби ударом у серце. — Бережись.

Я хотіла запитати, про кого вона говорить, але жінка вже повільно відвернулася і зникла між рядами книг. Мої руки похололи, а серце забилося швидше. Що це означало? Хто «вони»? І чому вона знала, що я можу їх відчувати? 

Я проводила години у бібліотеці, намагаючись знайти хоч якусь відповідь на дивні відчуття, що переслідували мене останні дні. Перегортала старі книги про міфи, легенди, магію, але нічого не давало мені пояснення. Розчарування залишило гіркий присмак: я йшла від книги до книги, але відповідей так і не знаходила.

На виході я різко зіткнулася з кимось. Книги в руках людини впали на підлогу, і я невдало вдарила їх ліктем, перевернувши ще кілька.

— Ой, вибачте! — прошепотіла я, починаючи збирати книги.

Я підняла очі і побачила його. Білявий хлопець стояв переді мною. Його зовнішність була немов з іншого світу: білі як сніг волосся, чисті риси обличчя, спокій у погляді. Він був надзвичайно гарний, досконалий — немов ангел, що спустився з небес.

Я не могла відірвати очей. Його постать випромінювала силу і водночас ніжність, спокій і велич. Кожен рух був плавним, а усмішка тихою, але незвичайно проникливою.

— Нічого страшного, — промовив він спокійним голосом, допомагаючи мені підняти книги. — Все гаразд.

Я все ще стояла, збираючи книги з підлоги, і вибачалася знову і знову:

— Вибачте, я зовсім не хотіла…

Він засміявся — тихо, мелодійно, і цей сміх здався мені теплим, як сонячне проміння після дощу.

— Не хвилюйся, — промовив він, відчуваючи легкість у голосі. — Мене звати Ліам.

Я підняла очі і вперше глянула на нього уважніше. Його білі волосся майже світилися, а очі здавалися такими глибокими, що можна було загубитися у них назавжди.

— А ти… дуже гарна, — додав Ліам, і я відчула, як моє серце стиснулося. Я не знала, що відповісти. Це було несподівано, і одночасно дивно приємно.

Я опустила очі, відчуваючи, як щоки горять. Його усмішка залишалася спокійною, впевненою, і водночас лагідною, мов промінь світла, який торкається темної кімнати мого серця.

Ліам посміхнувся ще ширше, і моє серце знову стиснулося.

— Хочеш піти випити кави? — запитав він спокійно, ненав’язливо, але з легкою ноткою очікування в голосі.

Я застигла на місці. Піти на каву з білявим, дивовижно гарним хлопцем, який здавався немов з іншого світу? Серце калатало шалено, а розум намагався знайти причину відмовити. Але щось всередині мене підштовхнуло погодитися.

— Добре… — прошепотіла я, ледве чутно, відчуваючи, як щоки горять.

Ми вийшли з бібліотеки і направилися до невеликого кафе неподалік. Місто вже повільно занурювалося у вечірню тишу, ліхтарі загорялися м’яким світлом, а повітря було трохи прохолодним.

У кафе було затишно і тепло. Ми сіли за столик біля вікна. Ліам замовив дві кави, і я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що він насправді за людина. Його присутність була одночасно заспокійливою і приголомшливою, і я відчувала дивну легкість, якої давно не відчувала.

— Ти часто тут буваєш? — запитала я, намагаючись почати розмову, хоча серце ще калатало.

— Ні, — відповів він спокійно, — але я чув, що це місце гарне для роздумів. І для знайомств.

Ми сиділи в кафе, обмінюючись легкими розмовами. Ліам розпитував мене про життя, навчання, роботу, але водночас його запитання були тонкі, уважні, ненав’язливі.

— А що ти любиш робити у вільний час? — запитав він, заварюючи чай у руках.

Я розповіла про свої прогулянки парками, про книги, про те, як люблю спостерігати за містом і заглиблюватися у думки. Він слухав уважно, посміхаючись і киваючи, як ніби кожне моє слово було для нього важливим.

— Ти цікава, — сказав він тихо, — і водночас… особлива.