Розділ 9. Тиша, яка говорить

Оля і Богдан прожили вже багато разом: були й бурхливі суперечки, і теплі вечори з чаєм у затишку. Але з часом вони почали помічати — між ними все частіше виникає тиша. Не сварки, не байдужість, а саме мовчання. І спочатку воно лякало.

Вони сиділи поруч на кухні, кожен у своїх думках, і відчували ніби зв’язок слабшає. «Ми змінилися?» — питала себе Оля. «Чи ми просто втомились?» — думав Богдан. У тій тиші було все: невисловлені переживання, втрачений час, і щось невловимо дороге, що хотілося зберегти.

Але саме ця тиша стала точкою нового усвідомлення. Вони зрозуміли: мовчання — це теж мова. Це простір, де або зближуються, або віддаляються. І вони обрали зближення.

Одного вечора Оля сказала перше: «Мені тебе не вистачає, навіть коли ти поряд». І ця фраза розбила стіну. Богдан відповів: «А я давно не міг знайти, як підійти ближче, бо боявся зробити боляче». Вони почали говорити — і в тиші народилася щирість.

Цей розділ про те, як пауза у словах не означає кінець, якщо є бажання чути навіть тоді, коли здається, що вже нема що сказати. Про те, як важливо не боятися мовчання у стосунках — і як його заповнювати ніжністю, дотиками, правдою і простим: «Я тут».

У цьому розділі ми дізнаємось:

• як мовчання може зцілити — або зруйнувати;
• чому важливо озвучувати свої почуття навіть тоді, коли здається, що вже пізно;
• як знайти спільну мову знову;
• як Оля і Богдан навчилися говорити без слів — через довіру, погляди, і спільне мовчання, яке вже не ранило, а лікувало.

Тиша — це теж частина любові. Коли вона біля серця, вона не страшна. Вона — глибока.