13

Хочеш цілунку?

Візьми.

Квітка

         День весілля невблаганно наближався. Молодята визначилися з датою і визначилися з гендер-паті. Обрали кульки, наповнені гелієм, які повинні вилетіти з великої круглої коробки. Я взяла організацію паті повністю на себе. Все ж, це Гордієва майбутня сестричка. Ще одна.

         У понеділок, після обіду, на мою електронну пошту прийшов висновок УЗД Злати. Ми заздалегідь домовилися, що лікарка скине все необхідне.

А у вівторок зрання мене чекала несподіванка, яка досі нуртувала в душі затамованим острахом. Що не кажіть, а генії вміють дивувати. Я не поцілувала Северина, коли благав про це. А він благав. І голосом, і очима. То я була невблаганна. Уночі пошкодувала про це, а ранком похвалила себе, бо я таки молодець.

На сьогодні мені здавалося, що маю біполярний розлад. А потім приїхало це: квадратне, пласке, схоже на картину, загорнуту в цупкий коричневий папір. Зворотної адреси не було. Чергова на ресепшені, Адель, сказала, що кур’єр привіз пакунок о восьмій вечора. На ньому лиш вказана адреса комплексу і моє ім’я.

Узявши доволі дебелу несподіванку до рук, я понесла її до свого кабінету. Поклала на куций диванчик, на бильце якого любила закидати ноги, коли валилася від утоми, і взялася з деякою стервозністю розпанахувати папір. Допомагав мені в тому канцелярський ножик.

То була картина. Синє тло. Поверх тла дві постаті: чоловік та жінка. Круглолиці й кумедні. Червонощокі. Нагадували дітей, але зрозуміло, що це дорослі особи. А навкруги радість та спокій. На голові жінки маленький круглий капелюшок, волосся задерлося над плечима, на них накинуте коричневе пальтечка, але вона щаслива. Її люблять.

Обранець цілує її в щічку. На ньому синій шарф, а синє тло всипали троянди. Згори підпис «Цілуй мене вранці».

Надворі ранок. Я мимоволі глянула у вікно, ніби могла побачити там Северина, який променисто усміхається мені. Жалюзі підняті, але краєвид звичний. Річка. Гладь сіра під стать днині.

Я навіть й крихти сумнівів не мала, що це від нього подарунок. Він не міг поцілувати, бо чекав цього від мене, тому зумів вигадати спосіб як зробити це. Я відійшла від картини. Сіла за стіл і почала роздивлятися дрібні деталі: маленьку чорну сумочку на плечі жінки, прострочену білими нитками кишеньку й поділ пальта чоловіка, веснянки на личку зашарілої панянки.

Милуючись, увімкнула комп’ютер. Вбила назву картини в пошуковик. То вже потім я знайшла підпис авторки в лівому куточку, а на той час вирішила з’ясувати, хто створив це диво.

Належало творіння Євгенії Гапчинській. І коштувало… Уявлення не маю скільки. Картина числилася на її персональному сайті позначкою «Продано». Я подивилася скільки коштують інші картини. Мої вирячки полізли на стелю.

Якщо це оригінал, то його вартість стартувала від десяти тисяч умовних одиниць. Не гривень. Очі знову потягнулися до вікна. Я чомусь усе чекала побачити там Северина. З широкою усмішкою на радісній мармизі. Мовляв, не хочеш квітів, не хочеш моїх цілунків, але я все одно заберу твоє серце. 

У мене був його номер. Він та Арчер залишили їх Іларіоні, я потім подивилася записи на ресепшені і зберегла собі обидва. На всяк випадок, тому що ситуації бувають різні. Бувають кадри, які забувають заплатити за послуги, бувають такі, що доводиться шукати за номером телефону та геоданих.

Потім я дістала телефон із сумки. Розблокувала, довго дивлячись на заставку. Мені усміхався Гордій. Пив молочний коктейль за столиком на морському узбережжі. Засмаглий, аж чорний. Хрещений після називав його єгиптянин.

Піддавшись емоціям, почала строчити повідомлення. Щось таке безглузде писала, на кшталт подяки, що одразу видалила. Хотіла написати щось кумедне, а написавши, воно нагадувало флірт. Знову видалила.

І так повторювалося кільки разів. Збилася з ліку видалених повідомлень.

Врешті написала: «Майже геніально. Однак, картина справді гарна». Заплющивши очі, як остання боягузка, натиснула галочку «Відправити».

Серце вистрибувало з грудей. Я розліплювала очі по черзі. Минали секунди, хвилини, я не дихала, аж вибриніла відповідь. Він відписав. І я, якогось милого, зірвалася на ноги, та й давай тупотіти перед вікном.

«Генії розуміються на вроді»

         От гівнюк!

         Все одно помилувався собою. Все одно його зверху.

Я, набравшись злості повні пригоршні, узялася строчити відповідь, та на межі провалля, у яке вже падала, спинила себе. Поводилася як інфантильна юнка, якою зроду не була.

Вирівнялася. Глибоко вдихнула і лаконічно відповіла.

«І неціловані ходять»

Відповідь так і не прийшла. Навіть смайлика не кинув. Задоволена собою, я узяла картину та сховала її на задньому сидінні авто, збираючись увечері відвезти додому. Не хотіла, щоб хтось з персоналу комплексу бачили картину. Це лише моє. І воно надто інтимне, щоб на нього дивилися і ставили недоречні запитання.

Після обіду, як не дивно, і дуже спонтанно до комплексу навідалися Злата та Архип. Заскочили буквально на хвилю. Поцікавилися чи отримала я лист від лікарки, а також передали полотняну торбину, у якій був м’яч.