12

Ти хочеш ключі від раю,  

Але грішників туди не пускають.

Квітка 

Що я знала про шаленство?

Гадала, скуштувала його, коли віддалася незнайомцеві, але – ось він, той незнайомець, і я справді його не знаю.

Я не знала цього чоловіка, проте він хотів стати для мене кимось важливим. Чи могла дозволити собі цю розкіш? Я сильно сумнівалася.  Наші загравання могли обірватися лиш кількома словами.

Ти тато. Ти тато мого сина.

Хіба складно?

Ні, на перший погляд.

Тільки язик присихав до зубів лишень від самої думки подібне озвучити. Я вже бачила перед собою вирячені баньки Северина та перекошений писок. А ще уявляла його родичів, яких наче громом побило. Фантазія у мене була буйна. 

Я не збиралася дарувати йому того, про що потім пожалкую. А я пожалкую. У нього впливовий батько. Сам він доволі відома персона в країні та місті. Вивчився, набрався розумностей і привіз їх великим багажем додому, на батьківщину. Тепер розкладав все те по поличках. Я перерила весь інтернет, збираючи крихти інформації про нього. І думала про тата.

Він знав. Я могла руку дати на відсіч, що він знайшов Северина, але з якихось причин змовчав. Ані словом мені не обмовився. Я досі не запитала про його причетність до Злати, але нарила на неї також інформації. Проте, напрошувався висновок: якщо вона мала якісь справи з моїм батьком, то чи не мав їх Северин та його батько?

Я не могла спати та їсти через ці думки. Гордій миттю помітив мої непевності, і наче, щоб втішити свою безталанну мамцю, прийшов зі школи і сказав:

- А на вечерю буде риба?

Риба! Він вимовив літеру «р». Від радості я літала. Зготувала рибу. А тоді попросила вимовити моє ім’я. У ньому аж дві злощасні «р».

- МаРгаРита, - чітко видав Гордій, наголошуючи на  потрібних складах.

Я, як ошаліла, записала це на відео, наче боялася, щоб уранці він знов не видав «Малгалита» і надіслала відео мамі. За секунду відео розлетілося нашим сімейним чатом, де Гордія вітали всі з новим досягненням. Моя геніальна дитина нарешті зволила підіграти слабкостям дорослих.

А тепер його батечко по цівочці крав мій спокій і я не знала, що з тим робити. Тримала його за руку, поки він волочив мене на здибанку до сестри. Нарешті я познайомлюся з Архипом. Проте думати могла лишень про прохання Северина. Поцілуй…

Нізащо.

І це була не данина впертості, а здоровому глузду. Тільки от, біда втім, що Северин, здається, вирішив узяти мене мором. О ні, він не розпускав пір’я, а ненав’язливо шукав зі мною зустрічі, щоб брати штурмом. Поки що я трималася. Та скільки це триватиме. І коли гепне? А воно гепне. То вже невідворотний процес. Я по зав’язку вгрузла у трясовині, з якої виборсатися неможливо. Хіба, хтось палицю кине. Я навіть не сумніваюся, що цей хтось буде Северин.

До ресторану, де нас чекала Злата, ми зайшли у гнітючій мовчанці. Северин то стискав мою руку так, ніби хотів пальці переламати, то дарував ніжні дотики великим пальцем, пестячи шкіру. 

Хостес відвела нас до закритої кабінки, де вже чекали Злата та Архип. Зауваживши нашу з’яву, обоє зірвалися на ноги. Архип виявився високим плечастим чоловіком з теплими світло-карими очима. Відтінок нагадував бурштин. Русява чуприна завивалася й спадала на чоло. Він одразу мені представився. Тепло усміхнувся. Мабуть, наречена вже розповіла йому, як я затискалася з її братом. До речі, я таки з’ясувала, що Злата рідна сестра Северина, але по матері. У цьому мені допомогли соцмережі. 

Як виявилося, вона кілька років тому відкрила центр допомоги жінкам, що опинилися в складних життєвих умовах, а влітку на цей центр було здійснено напад вандалів. Соцмережі тріщали. Громадськість кипіла. Волонтери допомагали, інформація про родину Драганчуків чвиркотіла сама в руки. Тільки бери. Я взяла. 

І таки вскочила. Сумніваюся, що Драганчуки проігнорують свого надто кмітливого онука, а мій батечко з ними чикатися не буде. Може того й мовчав, бо знав, до кого його доня вскочила у гречку. 

- Ти не відмінила зустріч, - Злата спостерігала, як Северин допомагав знімати мені пальто. – Що з твоїм авто?

- Про нього подбають люди мого тата, - я висловлювалася вільно. Якщо вона мала справи з Гожим, то знала, що його гаврики всюдисущі. 

- Тебе привіз Северин?

- Ні, - я скосила очі на згадану персону. – Маршрутка. Трафік дуже повільний. Тягучка. Ми приїхали маршруткою, - пояснила.

- Та ти що? – не стримав веселощів Архип, широко усміхаючись. – Він запхнув тебе в маршрутку? – кивнув на Северина, а той вишкірився.

- Так і було, - підтвердила, умліваючи від згадки, як калатало його серце під моїм вухом.

Я собі забагато дозволила. Підігріла його інтерес. Шизонута. Знову в ту саму річку, і знову на ті ж граблі. 

Узявши свій портфелик, я поклала його на прямокутний дерев’яний стіл і сіла на диван. Трохи ноги дрижали. Підкосило мене все це.