10

Не стукай,

Я не відчиню.

Квітка 

Осінь мене заколисала. Вкрила мокрим та строкатим покривалом, під котрим так солодко спалося. Я заспокоїлася. Віддала Гордія до приватної школи для обдарованих дітей, де навчання проводилося за стандартами міжнародної вищої школи. Йому подобалося. Вони багато конструювали, вивчали навколишнє середовище та космос. Постійні екскурсії з вчителями до заповідників, музеїв та на різні види виробництва надзвичайно його захоплювали. Він не нудьгував. Поки що школа вартувала тієї кругленької суми, що я сплачувала щомісячно. Довелося дещо переглянути свої фінансові видатки, аби віддати його туди, і можливо перегляну ще не раз, та замислилася про додаткове джерело доходу. В батьків просити нізащо не стала б. Вони занадто мене підтримували. І досі це роблять, підкидаючи дороговартісні подарунки з причини і без причини то мені, то Гордію.

З подарунками нічого не вдієш, а з усім іншим можна впоратися, якщо захотіти. Нині на носі нова можливість заробити. Учора нам зателефонувала жінка з проханням подивитися комплекс, оскільки хоче улаштувати свято для рідні з нагоди власного весілля. 

Весілля у нас відбувалися рідко, оскільки комплекс був віддалений, добиратися гостям складно. Та все ж, коли це відбувалося, я намагалася, аби свято запам’яталося надовго молодятам. У мене весілля не було. Та й навряд колись буде. Я не приміряю білу сукню нареченої і навіть не мрію про це, але інколи думаю. Інколи навіть хочу побачити білу вдяганку на собі. Проте ті безглузді миті слабкості швидко минають. Я згадую, що у мене Гордій, і дякую небу, що ми уже кілька місяців без ларингіту. Оце справжня благодать.

Сьогодні безкрайні та тихі води Дніпра зустріли мене ясною погодою, наскільки та можлива після мжички, що напередодні падала днів зо три. Крізь важкі хмари намагалося пробитися сонечко. Я стояла на ганку, кутаючись у шерстяний теплий кардиган. Волосся розпустила, воно важкими хвилями падало на спину. Сьогодні я буденна: джинси, теплі черевички на товстих підборах, кашемірова кофтина з широким горлом і теплий кардиган.

Я очікувала гостей. Пані Злата, як представилася майбутня наречена, мала під’їхати з миті на мить. Звук шурхоту коліс по мокрій бруківці привернув мою увагу. Їхало велике чорне авто. Доволі знайоме. Але я відкинула дурнуваті думки про Северина. Хіба, мало хто їздить на великих чорних автівках? Таких повно. То лиш моя уява остаточно сказилася. Йому тут нічого робити. Зустріч японців обійшлася без мене. Зі слів Іларіони чемніших іноземців вона ще не бачила. 

Авто зупинилося. Я натягнула на писок робочу посмішку. Відкинула пасмо волосся з обличчя, яке кинув в очі нахабний колючий вітерець. З пасажирського боку вискочила світло-русява дівчина. Клянуся, більше двадцяти я їй би не дала. Усміхнута та юна. Очі, наче ті грозові хмари, що затягли небо, але усмішка сповнена світла. Потім вийшла жінка: висока та доглянута. Я б дала їй не більше п’ятдесяти років. А очі як у дівчини. Матір та донька, промайнула думка. Жінка куталася у довге елегантне пальто гірчичного кольору, а помітивши мене, злегка усміхнулася. Вивчала. Придивлялася. Оцінювала. Це нормально.

А потім відчинилися водійські дверцята, і та клята земля побігла з-під моїх ніг, немов щойно розійшлися тектонічні плити. Я стояла на краю прірви і рахувала секунди до кончини. Він дивився на мене. Надто пильно. Надто пристрасно. Чи я собі це уявила? 

- Добрий день, - дівчина, мабуть, Злата, піднялася сходинками, простягаючи руку для потиску. – Я вам вчора телефонувала. Домовлялася.

Я на автоматі кивнула і нарешті второпала, що дебільно витріщаюся на Северина, і не можу втямити, яким він тут боком. Хіба що… Наречений. 

Серце ухнуло.

В роті враз стало сухо. Я хрипіла слова, як пияк після перепою.

- Так. Я на вас чекала, - коли моїх пальців торкнулися теплі пальчики дівчини, я нарешті кліпнула, відганяючи дурнувату блаж та всміхнулася їй. -  Маргарита.

- О, ви донька Гожого.

- Ви знаєте мого тата? – ось це вже мене остаточно збило з пантелику.

- Так. Він допомагав мені з дечим, - погляд її ясних очей був привітним та відкритим. 

- Мій батько надає специфічні послуги, - я примружила очі, намагаючись втямити, кого мій батечко убив для цієї сяйливої дівчини. 

- Я знаю, - вона озирнулася позад себе, глянула на жінку. – Це моя мама. Софія, - представила, - а це…

- Ми знайомі, - суворо обірвав її Северин.

А у мене мурахи по тілу так і побігли. 

- Справді? – скинула здивовано брови Софія. – Ти не казав.

- Бо це неважливо.

Я заледве глитнула в’язкої слини. Напевно, майбутня свекруха переймалася, чи не сходив обранець доньки «на ліво» ще до весілля.

Так-сяк опанувавши себе, я знову приклеїла на писок робочу усмішку. Втупила очі долу і намагалася не дивитися на Северина. Не уявляти його нареченим. Чому тут? Він навмисно? Хіба не нема інших місць? Чи це була ідея нареченої, бо мій батько якось там наслідив? Мене занудило.

- Северин Робертович організовував у нас переговори. Ми приймали його іноземних гостей, - прудко вставила, аби запобігти хоч якомусь натяку на наші неробочі стосунки.