5

Чого прийшов?

Спитати хочеш?

У цій безодні

Ти вже не можеш

Квітка

         Северин.

Мені це ім’я нічого не дало. Гугл першим видав Наливайка, і я знала, що так буде.

Гордієві таки знадобився небулайзер, а мені заспокійливе. Іларіона крапала валеріану і сіпалася, бо не тямила, чого мене розвезло. Я закрилася в кабінеті й мало на стіни не дерлася. Потім вимагала списки запрошених на вечірку, та записи з відеокамер, але як завжди дебет не зійшовся з кредитом. Камери не зафіксували моє фіаско, від якого я народила. Северина в списках не було.

Він назвав мене квіткою. Впізнав? Та це не можливо. Я йому тоді своє ім’я не сказала. Ні те, що в свідоцтві про народження записане, ні те, яким мене називають рідні. Купа років минуло, і я в масці. Чому квітка?

Якась чортова магія. Як це ще назвати? Як прослідкувати? На вечірці назбиралася купа люду і всі в масках. До ранку мені почало здаватися, що все це ілюзія. І бачила я його не насправді. Здавалося, що зараз репне голова. Просто навпіл, а мізки бризнуть по моєму впорядкованому порядку. До зали я більше не повернулася. Але офіціанток туди відправила. Гості поводилися більш чемно. А до шостої ранку порозповзалися. Я поїхала додому раніше, бо однаково не знайшла того, кого хотіла.

Коли я повернулася додому, Гордій спав з батьком у вітальні на дивані. Бомкав телевізор, показували якісь мультики. Небулайзер був увімкнений в розетку. Поряд, на стільниці, лежала поліпропіленова ампула від ліків.

Тато впорався.

Власне, не було того, з чим Гожий не впорався б. Я навіть думала розповісти про свою пригоду на вечірці, про чоловіка, який заступився за мене і був батьком Гордія, але потім туман розвіявся і прийшло запитання «Навіщо?»

Навіщо ворушити те, що вже не мало жодного значення. Син ріс. Я працювала. Закінчила ВНЗ за спеціальністю «Готельно-ресторанна справа». Це було всім зручно. Я ходила на пари, а няня тим часом бавила Гордія. Батьки допомагали мені у всьому. А коли онукові виповнилося три роки, тихцем зробили ремонт у квартирі покійних маминих батьків, яка була оформлена на мене, і відпустили у вільне плавання. Ні, не кинули і греби як хочеш, а порадили потихеньку вливатися у справи комплексу, вчитися забезпечувати себе та сина.

Колись я мала свої гроші з тревел-блогу, який непогано розкрутила в ютубі, але ті часи давно позаду. Колишня я також позаду. Про подорожі довелося забути. Тепер мій максимум – це морське узбережжя тричі на рік, щоб допомогти Гордієві впоратися з приступами задушливого кашлю.

Цьогоріч він закінчив перший клас. Вчителька порадила шукати для нього іншу школу, з більш поглибленою програмою. Йому було нудно у звичайній школі. Від того кульгала поведінка. Те, що іншим діткам вдавалося осмислити бодай за урок, мій геній на все про все потребував п’ять хвилин.

Я не хотіла забрати у нього дитинство, запихаючи у якісь довбані спецзаклади. А ще постійно думала, де ж той ген геніальності узявся. Я в школі також задніх не пасла, навчання давалося мені легко, але масштаби Гордієвої розумової активності подекуди мене лякали.

Наша квартира була завалена конструкторами та головоломками, на яких стояла позначка 15+. Читати він навчився в чотири роки. Сам! При цьому досі не вимовляв звук «р». Дуже часто я ловила себе на думці, що навмисно те робить, аби подражнити мене. Мовляв, мамо, все я вмію та можу, але ж можуть бути в мені хоч якісь недосконалості.

Ім’я йому дав тато. Гордій.

Гордість, якою варто і потрібно пишатися.

Я не була проти цього імені. Воно ідеально пасувало синові і всьому тому, що передувало його народженню. А ген напевно передався від рідного татуся. Або мій мінус та його плюс дав ось таку реакцію.

Я тихенько роззулася, намагаючись не розбудити тата і сина, однак батькова голова піднялася над диваном, а сонні очиці глипнули на мене. Усміхнувся.

За вікном давно зачався світанок. Батько тихенько виповз з дивану і почимчикував за мною на кухню. Лише вдома я відчула, що болить права рука, по якій ударив той навіжений.

Цмокнувши мене у скроню, тато легенько пригорнув до себе, вітаючи вдома.

- Втомилася? – буркнув мені у волосся.

- Трохи.

- Як вечірка?

Була спокуса розповісти і про Демида, і про чорнявого незнайомця, але знову ж таки – навіщо. Це ж нічого не змінить.

- Нормально, - мовила втомлено.

- Йди ляж. Поспи. Я ще побуду.

- Ні, - відсторонилася й подивилася батькові в очі. Такі ж як мої – чорні і глибокі. – Їдь додому. Гордій спатиме до обіду. Я відпочину.

Після приступів кашлю уночі син міг відсипатися й до обіду. Тому я мала вдосталь часу почистити пір’я і відпочити.

- Я можу залишитися, - наполягав він.

- Не треба. Їдь, готуй каву своїй невгамовній, - пожартувала над ним.

Каву зазвичай готував тато, а після пустощів уночі ще й  сніданок. Я ці ритуали завчила напам’ять.