Біля серця

4

Коли б прохав ти про любов,

Я б віддавала  її знов.

 

Геній

 

         Гудів кондиціонер, я дивився на Арчера.

Наші плани щодо японців були не просто масштабними, а грандіозними. Якщо не уламаємо вкластися інвестиціями у нашу компанію, не бачити нам монополії на виготовлення сонячних батарей. А це конче необхідно. Український ринок повинен насититися своїм, щоб продавати за кордон. Для цього нам потрібні японці.

Їхні технології.

Азійський ринок зараз дуже перспективний, тому ми з Арчером вкотре переглядали всі пункти бізнес-плану, який мали обумовити з потенційними інвесторами.

Мій компаньйон, товариш та колега, попри потужну роботу кондиціонера все одно спітнів. На його чемному лобі виступили краплі поту. Він уродженець ПАР: темний, як свята ніч. Я майже певен, що у темряві його нізащо не відшукаєш.

П'ятнадцять років тому Арчер приїхав до України, щоб здобути медичну освіту. А став програмістом. П’ять років брехав батькам, що вивчиться на кардіолога, а тоді сказав правду. Не минуло й тижня, як його батько приїхав. Досі з усмішкою згадую той мовчазний чоловічий скандал. Поважний африканський князьок, чи як воно у них там вважається, тріпав сина по мордах, а той стояв нерухомо і все терпів. Опісля поцілував батькові ноги й руки та попросив благословення на вдалий старт нашої з ним справи.

І не знаю, чи то якісь африканські духи справді нам допомогли, але стартонули ми вдало. Заснували свою компанію. Перед тим я пройшов стажування в SpaceX і мріяв про щось подібне в Україні, та поки що це була лишень мрія, до якої я запекло йшов. Для початку вартувало створити підґрунтя, закласти перші стовпи, на яких в подальшому триматиметься вся індустрія. Мої плани сягали далеко, мрії ще далі.

- Куди нам подіти японців? – українська Арчера була бездоганною. І надзвичайно вражала необізнаних, бо контраст африканця та української мови декого буквально збивав з ніг.

- Треба щось колоритне і спокійне. Японці шалені працеголіки та суїцидальники, нам треба вразити їх гостинністю і розумними розвагами.

- Україночка у віночку, коровай, хліб та сіль, - глузував із шароварщини, яка вже давно відійшла, проте зрідка десь та й проскакувала.

- Ага… І не бачити нам їхніх інвестицій, - я поглянув у величезне панорамне вікно.

Наш офіс розташовувався практично в центрі міста. Приміщення я орендував у свого батька. На одному боці багатоповерхового бізнес-центру мостився напис «Акротель», на протилежному «Інвест».

Поки що я мирився з таким підходом до справи, бо було б дурістю не скористатися тим, що мені пропонувало прізвище Драганчук. У вісімнадцять я свідомо узяв прізвище та по батькові Роберта, оскільки розумів, що це мені надзвичайно згодиться, крім того, він був моїм батьком. І коли я прийняв його на всіх рівнях, законодавчому та синівському, у нього наче ще одні крила за спиною виросли. Бо я нарешті визнав себе Драганчуком Северином Робертовичем – його сином не тільки на генному рівні, а й на законодавчому. До восьми років мене виховував Максим, мамин перший чоловік. Потім помер. Я й по нині вважав його своїм батьком. На одному рівні з Робертом.

- Нам треба гарний заклад, де б ми провели з ними переговори, напоїли, нагодували, розважили і спати поклали.

- І запросити стриптизерок в українському віночку, - далі глузував із ситуації загалом, та й і з себе також.

Не секрет, що вдалі переговори з іноземцями залежать не тільки від вдалого бізнес-плану. А тоді перед очима зринув спогад двотижневої давності. Прекрасна чорнявка, що пахнула квітами. Вечірка в стилі якогось середньовіччя і розлючений Демид, якому я вмазав по пиці. Власне, коли повернувся у натовп, повторив це знову – ще раз приклався. Спустив йому юшку з носа. Ворогом став я, а не валькірія, що пахнула квітами.

Наскільки знаю від спільних знайомих ані мама, ані тато кривду синові не обганяли. Мабуть, чадо уже трохи задовбало їх своїми вибриками. А я пригадав, як називався заклад, де відбувалася вечірка.

«Залісся».

Комплекс стояв на березі Дніпра і був розрахований не для сімейних пар з дітьми, а для ось таких шибайголів як Демид. Згадавши про це, я швидко загуглив назву комплексу, добуваючи інформацію. Отож, належав він Гожій Наталії Вікторівні…

 І все, далі можна було б не читати. Я втямив, чому Демид сів на сраці. Чому його батьки анічичирк.

Гожий.

Прізвище, яке у цьому місті вимовляли пошепки. І зовсім не тому, що його син був чемпіоном світу з боксу у важкій вазі, а тому, що цей чоловік надавав специфічні послуги. Сфера впливу цієї людини простягалася так далеко, що окреслити її чи сформувати в єдине слово було неможливо.

Я знав цього чоловіка особисто. Ми з батьком неодноразово до нього зверталися. Наша спільна оборудка закінчилася небавом з місяць тому. Ми рятували Злату – мою сестру. І її зоряного хлопчика.

Від спогадів вмить розболілася голова. В очах трохи зарябіло. Шість років пекла. Я думав, що Злата збожеволіє. Я думав, що Архип не прокинеться. Проте завжди вірив в них.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше