3

Я дарувала тобі тіло,

В душі ж  прокляття тліло.

Геній

Безрозсудна…

Я б не назвав її безстрашною.

Дурниці робила.

Демид міцний чоловік. А її вправність не порятує, коли пелена агресії впаде з його очей і поллється жилами, як плавлене олово.

Вона дивилася на мене крізь заштору чорної мереживної маски і темного блискучого волосся, що впало на чоло, плечі та груди. Гарна жінка. Але безрозсудна.

- Це найменша біда, що може з ним статися, - зухвало відповіла вона, після доволі тривалого розглядання мене. Вивчала. Оцінювала.

Як хижачка. Я такого ще бачив. І Демида тримала.

- Нерозумно вважати, що ви сильніша, - далі наполягав я.

- Нерозумно вважати, що жінка апріорі слабша, бо від природи менша, - і як доказ ще більше вигнула зап'ясток Демида.

Той заволав.

- Северине, забери від мене цю скажену!

Я дратівливо зиркнув на нього, щоб заткнувся. Розумник бісів. Хіба, кидатися на жінку - це нормально. Чіплятися до офіціанток - це нормально. Я попереджав. А тепер ми в дупі. Причому я за власним бажанням. От, хай би вона зламала йому руку, тоді двічі подумав би перед тим, як щось утнути.

- Як ти мене назвав? – зашипіла жінка і дужче вивернула зап'ясток.

Демид завив, а діджей, утямивши, що справи зовсім кепські і вечір перестав пахнути веселощами, врубав свої баси на повну. Публіка заревла. Підтримала біт криками і свистами. Задриґалася в такт музиці.

Я заледве не оглух від різкої зміни звуків, у вухах засвистало, а прекрасна валькірія покривилася та ослабила хватку. Демид прудко тим скористався, вдарив її у згин ліктя руки, якою тримала його зап'ясток, і скочив на ноги.

Жінка сахнулася. Скрикнула від болю. А Демид таки втратив здоровий глузд. Замахнувся на неї рукою. Я дивом устиг його штовхнути. Ляпас пролетів повз жертву, як інопланетне тіло, що загубилося на просторах космосу.

Я заступив собою жінку і був готовий таки вклепати сьогодні Демиду по пиці. Це не гідно чоловіка піднімати руку на слабших та менших. Хай навіть та валькірія у мене за спиною конкретно перегнула палицю.

- Я її згною! – верескнув Демид. Його щоки побуряковіли й надулися, як в індика.

Він намилився оминути мене, дотягнутися до жінки, проте я цього дозволити не міг. Стусонув його в груди. Примусив зупинитися.

- Відійди! – заревів на мене, з рота полетіла слина на мою дорожезну брендову сорочку. Подарунок матері. Я знавіснів.

І таки вклепав йому по пиці. Добряче так. Його хитнуло. Він заточився назад, і хай йому чорт – гепнувся зі сцени у натовп.

Почувся жіночий виск. Демид ще когось собою привалив. Я обернувся до жінки. Вона трималася за руку й дивилася на мене. Не відповідала погляду й не кліпала. Наче заворожена.

У мене не було часу з’ясовувати, чого її заклинило на мені. Ухопивши за передпліччя неушкодженої руки, я потягнув її зі сцени. Ступав широкими кроками, зовсім не турбуючись, що можу завдати болю чи дискомфорту. Не можна бути настільки самовпевненою. Демид зараз очухається і озвіріє остаточно. У нього немає кнопки «Стоп». Він виріс без заборон. Тато депутат. Мама суддя. А він єдине чадо. Я тепер переймався, хоч би після усього цього цей комплекс не закрили до бісової матері. Демиду хоч і двадцять п’ять рочків, та все одно він досі тримався за мамину спідницю. Вона йому бізнес відкрила з продажу різноманітних цифрових товарів, але підприємець з Демида вийшов поганенький. Я вже пошкодував, що погодився прийти на цю вечірку. Думав трохи розвіюся, все ж події останніх місяців добряче потягнули з мене нервів, але за нехитрим законом падлючості набрався нових гризот. І чого мама не виховала мене якимось відморозком? Їм же легше живеться.

Шугонувши у натовп, я відчув як мене почали плескати по плечі різні добродії, ніби схвалювали те, що я утнув. Дивна реакція з їхнього боку. Як можна вважати, що все це гра. Якась довбана збочена уява у цих людей. Та, напевно, тут нема жодної людини з нормальною психікою. Усі ми трошки на чомусь повернуті, і трошки травмовані з дитинства.

Я проривався уперед. Тягнув за собою валькірію, однак натовп поглинув нас, прориватися стало дедалі складніше. На мене повісилася якась дівчина у подобі сукні. То радше нагадувало два клаптики обірваної тканини. На обличчі маска, – все по дрескоду. То тільки я його не дотримався. Збіса ці дурощі. Вони мене дратували.

Намагаючись відліпити від себе дівицю, яка пахнула потом і різкими парфумами, я відчув, що валькірія вислизає. Ніби хтось штовхнув її і моя рука лиш ковзнула по шкірі, напевно залишаючи промовисті сліди. Я дуже міцно її тримав.

Доволі грубо відштовхнувши дівчину, я обернувся й помітив, що між мною та жінкою вклинився якийсь йолоп. А мені конче було потрібно її вивести звідси, поки Демид нас не знайшов. Коли заховаю цю безрозсудну, вгамую його.

Відштовхнувши перешкоду перед собою, я помітив, що чорнявка трохи розгублено заклякла. Злякалася, чи як? Аж не вірилося. Я підступився ближче, знову ухопивши її за руку. Вона сфокусувала на мені погляд. Здавалося, що з полегшенням видихнула. Та невже рада мені? Я мимоволі всміхнувся. І не потягнув за собою, як неприборканий баул, а підхопив під дупцю і поніс. У ніс вдарив флер квіткових пахощів. Ох, як гарно. І приємно.