Розділ 4.2 Три шляхи відьми

      У ту мить, коли Меланія почула пронизливий крик подруги, її серце завмерло, а подих перехопило від тривоги. Вона застигла на місці, напружена, немов струна, готова до дії, але ще не певна, куди спрямувати свій порив. Та перш ніж вона встигла зробити бодай крок, повітря перед нею раптово загусло, наче невидима завіса скупчилася в просторі. Воно стало важким, в’язким, ніби саме світло сповільнило свій плин, а тіні довкола затремтіли. З цієї химерної порожнечі, де щойно не було нічого, повільно, мов увісні, виринули три жіночі постаті. Їхні силуети спершу здавалися розмитими, наче виткані з туману, але з кожною миттю набували чіткості, відкриваючи погляду Меланії їхні загадкові риси.

        Кожна постать здавалася несла в собі відлуння чогось прадавнього, невловимого, але водночас грізного, наче вони були не просто істотами. На подив Меланії обличчя трьох постатей, що виринули з густого повітря, вражали юною свіжістю, наче час не торкнувся їхньої шкіри жодною зморшкою чи тінню втоми. Їхня краса була водночас притягальною і тривожною, ніби належала не цьому світу, а якомусь іншому, де закони часу втратили свою силу. Очі, яскраві мов відшліфовані смарагди, горіли в сутінках холодним, пронизливим сяйвом, наче могли зазирнути в саму душу, розкриваючи найпотаємніші глибини. Тонкі губи насиченого кровавого відтінку додавали їхнім обличчям нотку небезпечної привабливості, що водночас манила й відштовхувала. Кожна з відьом вирізнялася своєю унікальною зовнішністю, яка підкреслювала їхню індивідуальність, але водночас об’єднувала їх в єдине ціле, наче вони були трьома гранями однієї таємничої сутності. 

       Перша мала вогненно-руде волосся, що палахкотіло мов живий вогонь, зібране в довгу тугу косу, яка спадала на її спину, звиваючись наче змія, і ледь помітно погойдувалася, ніби жива. Друга відьма вражала глянцево-чорним волоссям, що струменіло на її плечі наче темна ріка, поглинаючи слабке світло довкола й додаючи її постаті аури таємничої пітьми. Третя, чиє волосся було заплетене у вишуканий, майже скульптурний колосок, вирізнялася сріблястою сивиною, що виблискувала мов місячне сяйво на поверхні спокійного озера. Ця сивина не здавалася ознакою старості, а радше символом мудрості, що накопичувалася століттями, додаючи їй величі й невловимої величавості. Усі троє були вбрані в сукні майже однакового фасону, проте різних відтінків. Верхня частина — довга сорочка з вишитими золотом і пурпуром візерунками, що світяться; тугий корсет чітко окреслював талію та форми. Багатошарова спідниця довжиною до підлоги мала глибокий розріз. Поверх вбрання були накинуті мантії з капюшонами.

        Саме третя відьма, найстарша на вигляд, але не менш вражаюча, порушила гнітючу тишу. Її голос, глибокий і оксамитовий, з гіпнотичними нотками, що здавалося вібрували в самому повітрі, пронизав простір наче ніж, розтинаючи напружену тишу. 

— Ласкаво просимо додому, моє дитя, — промовила вона, і в її голосі відчувалася неземна владність. — Моє ім'я — Ізіля.

 — Добрий день… Вибачте, а ви… мене знаєте? — хвилюючись, запитала Меланія, відчуваючи, як невпевненість сковує її.

 — Ми знаємо кожну відьму світу і не лише цього, — пролунав м'який, але наполегливий голос чорнявої. Її погляд пронизував Меланію наскрізь. — До речі, я — Азілія. 

— Що ж, тепер, коли мої сестри озвучили свої імена, — мовила відьма з вогненно-рудим волоссям. Її голос звучав мелодійно, але з відтінком невловимої гостроти, наче вітер, що несе в собі передвістя бурі, — дозвольте назвати себе: я Руді. Ми добре знайомі з твоєю тіткою Меріан та твоєю мамою Віолою. Багато років тому вони звернулися до нас із проханням, яке стосувалося саме тебе. 

        Руді повільно простягла руку; її тонкі пальці, прикрашені ледь помітними сріблястими візерунками, що нагадували стародавні руни, розкрилися, відкриваючи погляду Мелани витончене намисто, що лежало на її долоні. На перший погляд прикраса здавалася простою, але водночас зачаровувала своєю вишуканою красою, наче створеною не людськими руками, а самою магією. Кулон, що гойдався на тонкому срібному ланцюжку, привертав увагу своєю надзвичайною майстерністю. Він мав форму маленької лисички, чия грайлива постава здавалася застиглою в миті пустотливого руху: звірятко делікатно тримало передніми лапками прозору сферу, що виблискувала в сутінковому світлі, наче крихітна зірка, викрадена з небес. Усередині сфери, немов ув’язнене в кришталі, колихалося мерехтливе руде сяйво, схоже на застигле полум’я, яке то спалахувало яскравими іскрами, то згасало до м’якого теплого світіння. Це була не просто рідина — вона здавалася живою, пульсуючою енергією, що приховувала в собі таємницю, яку Меланія ще не могла осягнути. 

       Коли дівчина обережно взяла намисто, його прохолодна, але приємна вага лягла на її долоню, викликаючи легке поколювання в пальцях, наче прикраса намагалася заговорити з нею мовою відчуттів. Метал ланцюжка був гладеньким, наче відполірованим століттями доторків, а кулон здавався одночасно легким і вагомим, ніби в ньому ховалася сила, яка могла змінити долю. Меланині думки закружляли в хаотичному вирі, намагаючись розгадати, що означав цей несподіваний дар від тітки Меріан. Яка таємниця крилася за цією лисичкою? Яке послання намагалася передати їй тітка через цю загадкову прикрасу? Її роздуми, що вже почали тягнути її в лабіринт здогадок, раптово перервав тихий, але пронизливий голос Азілії. Він був м’яким, наче шепіт вітру, що ледь торкався листя, але водночас ніс у собі авторитет, який змушував прислухатися до кожного слова, наче від них залежала сама суть усього, що мало статися.

 — Про справжню силу цього кулона ти дізнаєшся згодом, Мелано, — з м'якою, але водночас владною інтонацією промовила Азілія. — А зараз ти маєш його приховати. І сховати так ретельно, щоб ніхто не зміг його знайти; ні ті, кому ти довіряєш, ні ті, кого любиш, ні твої шкільні товариші, а особливо — твої вороги. — Її голос звучав із наполегливою обережністю, що не допускала жодних вагань.