Розділ 4.1 Вільдор

          На іншій, не менш величній гілці Світового Дерева, що розкинулася окремим могутнім рукавом, розмістився інший світ, який дивовижно нагадував легендарну Гриморію. У цьому світі магія не була просто випадковістю; вона була серцебиттям усього сущого. Невидимі потоки енергії, мов бурхливі ріки світла, пронизували кожен атом. Вони текли крізь ніжні, мереживні прожилки молодих листків, надаючи їм неземного світіння, що мерехтіло на світанковому вітрі. Та сама сила пульсувала глибоко в товщі стародавніх каменів, змушуючи їх вібрувати прихованим життям, від якого здавалося, ніби вони дихають. Кожна гілка дерева, кожен подих вітру, кожна краплина роси на лезі трави — усе було просякнуте цією таємничою силою. Вона шепотіла в кронах прадавніх лісів, що пам'ятали перші зітхання світу, і гуділа під землею, де кристали виблискували, наповнені вічною енергією. 

        Землі Вільдару вкривали неосяжні дрімучі ліси, чия густа зелень чергувалася з величними гірськими хребтами, що сягали небес. Дерева, хоч і схожі на земні породи, вражали своїми колосальними розмірами, а їхнє листя іноді сягало розмірів людської постаті, шелестячи на вітрі ніби шкіри стародавніх чудовиськ. Гірські вершини, неприступні й величні, вінчали сліпучі шапки льодовиків та вічних снігів, серед яких виблискували рідкісні кристали, розсіюючи світло дивовижними спектрами. У глибоких печерах цих гір знаходили притулок велетні, чиї голоси гулко відлунювали в кам'яних лабіринтах. Вільдар також був щедро обдарований каскадами могутніх водоспадів, що з гуркотом зривалися вниз, утворюючи біля підніжжя кристально чисті озера, чиї прозорі блакитні води вабили погляд. 

       Найдивовижнішим у цьому світі було небо, чий колір був непередбачуваним і мінливим. Залежно від пори року воно могло палати всіма відтінками — від ніжного блакитного до глибокого багряно-жовтого, а зміни погоди миттєво перефарбовували його в химерні візерунки. Справжня ж магія розпочиналася з настанням ночі. На безмежному полотні чорного оксамиту проявлялися п'ять різних місяців, несхожих між собою ні формою, ні кольором. Один виблискував смарагдовим сяйвом, наче коштовний камінь у променях світла. Другий відливав глибокою сапфіровою синню, подібною до нічного неба. Третій палав насиченим багрянцем, як жар у горні. Четвертий м'яко світився холодним срібним світлом місяця. А п'ятий випромінював тепле, сліпуче золоте сяйво, ніби сонце в мініатюрі.

      Проте раз на місяць, у мить особливого поєднання, всі п'ять небесних світил одночасно набували повної фази, заливаючи нічний ландшафт неповторною золотавою гамою, що перетворювала світ на справжню казку.

          Саме в цю чарівну місцину потрапили учні через розщеплений несподіваний портал мрійливки. Проте доля розпорядилася так, що їхнє приземлення відбулося в різних куточках цього дивовижного світу. Лише Девід та Джейб опинилися разом і одразу усвідомили велич і небезпеку місця, куди їх закинула мрійливка.

         Біля підніжжя каскадного водоспаду, чиї кришталеві струмені з гуркотом зривалися з високої скелі й розкинулися широкою сріблястою стрічкою, приземлилася дивна пара. Девід, немов пір'їнка, керований невидимою силою, плавно торкнувся вологого каміння берега, ступаючи легко й безшумно, ніби не було щойно стрімкого падіння. У його рухах відчувалася вроджена магічна елегантність, властива його незвичайній природі. 

      Натомість Джейб, чиє приземлення явно не обійшлося без грубої сили земного тяжіння, з оглушливим стуком гепнувся на спину. Хмара дрібного пилу, піднята його різким падінням, ненадовго затрималася в повітрі, заломлюючи промені призахідного сонця. 

— Клята мрійливка, — прохрипів вампір, намагаючись відновити збитий подих.

       Його чорне волосся скуйовдилося, а на обличчі, що зазвичай зберігало аристократичну блідість, проступив легкий рум'янець від незручного удару. Девід, чиї очі світилися щирою забавою, простяг руку своєму менш спритному товаришеві. Його усмішка була відвертою та доброзичливою, позбавленою будь-якої зверхності. 

— Тобі б не завадило кілька тренувальних польотів, друже, — з м'яким сміхом зауважив він. 

      Прийнявши допомогу, Джейб крекчачи підвівся, відчуваючи легкий біль у попереку. Він старанно обтрусив із своєї темної куртки та штанів налиплий пил і дрібне каміння, бурчачи щось невдоволено собі під ніс, але вже без тієї гостроти, що прозвучала одразу після падіння. Водяні бризки від водоспаду зволожили його обличчя, змішуючись із рештками пилу, надаючи йому дещо розпатланого, але не менш рішучого вигляду. У цю мить, крізь невпинний гуркіт води, пробився голос Девіда. Спочатку він був сповнений легкої, безтурботної цікавості, ніби дзюрчання струмка, що лише починає свій шлях. 

— Цікаво, в яку ж частину світу нас занесло? — раптова тривога затьмарила його обличчя. — Стривай-но, — промовив він уже з нотками паніки в голосі, озираючись навколо, — нас тільки двоє… а де ж дівчата? 

         Вампір, обернувшись лише краєм обличчя, відповів із крижаною байдужістю, яка пробирала до кісток:

 — Яка тобі різниця, де вони? Там була Айріс, і вона справді опинилася в небезпеці! — різко вигукнув Джейб. 

— Невже? — з ноткою скепсису відповів Девід. — Знаючи Айріс, я не здивуюся, якщо вона просто намагається привернути увагу. Згадай, яку виставу вона розіграла, аби вижити Елену. 

— Але тоді не було граків! — перебив його Джейб. 

— Це й не був грак, — спокійно зауважив Девід. — То була Роксі. Тому зараз наше головне завдання — знайти дівчат. Як би там не склалося, Айріс зможе дати собі раду, а нові — ні.

 — Головне ось що: якщо це водоспад, то ми опинилися на землях велетнів... — ніби не чуючи друга, роздумував уголос вампір; його слова прозвучали так, ніби він констатував банальний факт і не більше. 

— Ти… ти серйозно? — обурення Девіда вибухнуло гарячою хвилею, забарвивши його голос гнівом. — Вони тут уперше! А якщо ці кляті велетні їх... з'їдять? — уява вже малювала найжахливіші картини.