Розділ 3.6 Магія реальності

         Аяна перевела погляд на подругу і побачила, як та кілька разів нерішуче зупинялася, набираючи в груди повітря, щоб нарешті вимовити заповітні слова. Але щоразу внутрішня боротьба виявлялася сильнішою, і Меланія знову відступала, занурюючись глибше у свій внутрішній світ. В її очах відбивалася безмежна туга та нерозказана історія, яка чекала свого слухача. 

— Мел, не хвилюйся, будь така, як завжди, — промовила Аяна ніжним, ледь тремтячим голосом. У її погляді відчувалася напруга, але водночас і щирість. — По правді кажучи, я вірю тобі. Не скажу, що до кінця і в усьому, але в чомусь вірю. Проте в мене є до тебе ще кілька запитань. 

     Після цих слів Аяна та Меланія нарешті випустили повітря, яке здавалося застиглим у їхніх грудях важким каменем. Її обличчя осяяла тиха, ледь помітна радість, а в очах знову зажевріло слабке полум’я надії. Слова подруги стали тим рятівним променем світла, якого вона так відчайдушно потребувала, щоб розвіяти густі тіні сумнівів і страху, що щільно обступили її. 

— Так, звісно, — відповіла Мелана вже значно бадьорішим голосом. — Що тебе турбує?

 — Ти говорила, що походиш із родини пророків, тож вони повинні бачити майбутнє, хіба ні? — з ноткою щирого непорозуміння запитала Аяна, її брови здивовано піднялися. 

— У більшості випадків так, — тихо відповіла Мелана, її погляд на мить затьмарився смутком.

 — Не розумію. Я вивчала міфи, і там говорилося, що пророки повинні бачити майбутнє. Чи це брехня? — здивовано перепитала Аяна, не приховуючи розчарування. 

— Так, повинні, — зітхнула Мел. — Однак у сучасному світі ця здатність властива далеко не всім пророкам. За останні тисячоліття кров клану мого батька змішалася з іншими, зробивши дар передбачення рідкісним явищем. Більшість провидців може бачити лише минуле, і то не далі певного століття, або майбутнє на кілька днів уперед. Деякі взагалі втратили цю здатність, і, на жаль, таких одразу ж позбавляють життя. — У голосі Мелани відчувалася гіркота. — Мій батько міг передбачати події, що мали статися протягом тижня, але лише ті, на які неможливо було вплинути. Щодо передбачень далекого майбутнього, то в цьому світі ніхто не володіє таким даром. За розповідями моєї тітки, за два покоління народилося троє дітей із надзвичайним даром бачити майбутнє на сотні років уперед. Вони знали, що їх рано заберуть від батьків, і постійно про це говорили. Одного з них норни забрали одразу, як тільки виявилася його здатність, а двоє, здається, загинули. 

— Двоє загиблих? Вони цього не передбачили? — вигукнула Аяна, її голос сповнився жахом.

 — Так, пророки не бачать подій, пов'язаних, здається, із нормами та золотавими, — спокійно, але з глибоким сумом підтвердила Мел. — Норни вирішили, що якщо ці діти не дістануться їм, то й жити їм не варто. 

— Чому їх не сховали? — не переставала дивуватися Аяна, її очі широко розкрилися від почутого. 

— Усі намагалися, та від норн, на жаль, не сховаєшся, — безпорадно розвела руками Мел. 

— А чому пророки не передбачили тебе? І що твоя мама й тітка не такі, як вони...— з докором запитала Аяна.

 — Магія відьом дуже давня, — пояснила Мел. — Вони підмовили лісових духів, щоб ті допомагали їм і навіювали омани. Вигадували події, а потім самі ж їх відтворювали, заплутуючи пророків.

 — Зрозуміло, — задумливо промовила Аяна, усе ще перебуваючи під враженням від почутих магічних історій. — Мел іще... 

      Розмова дівчат несподівано обірвалася різким скрипом відчинених дверей. На порозі з’явилася постать директора школи, містера Беннета, чий авторитет відчувався в кожному куточку цього навчального закладу. За його широкими плечима, мов єдина тінь, виник увесь клас. На їхніх юних обличчях застигла непідробна цікавість, а очі жадібно ловили кожну деталь. Воно і не дивно, адже неймовірна історія про нічних гостей, що несподівано з’явилися минулої ночі, сколихнула їхній звичний світ і не давала спокою. Уперше в їхньому житті сталося щось настільки неординарне, що виходило за межі розуміння. Учні стояли, затамувавши подих, напружено чекаючи, щоб поглинути кожне слово, яке могло б пролити світло на цю загадкову подію. Тиша в коридорі стала настільки щільною, що здавалося, можна було почути, як б’ються їхні схвильовані серця.

      Директор школи — Рамон Беннет, чоловік елегантного віку. Він завжди з’являвся в бездоганно випрасуваних костюмах із темних, добротних тканин, які підкреслювали його стриманий, але водночас вишуканий стиль. На його руці виблискував масивний перстень із незвичайним дорогоцінним каменем глибокого, невідомого раніше відтінку, що привертав погляд своєю загадковістю.

      Висока й пряма постава директора випромінювала впевненість, а його рухи були плавні та граціозні, ніби кожен крок був сповнений невидимої сили. Його тепла, щира посмішка мала дивовижну здатність розвіювати будь-яку напругу, а в голосі звучали нотки авторитету та глибокої мудрості, здатні заспокоїти навіть найнеспокійнішу душу. 

— Доброго ранку, леді, — промовив директор з відтінком зверхності в голосі. — Ви ті наші гості, що з'явилися зненацька вночі?

      Перш ніж дівчата встигли відповісти, у розмову вклинився різкий голос Френка, сповнений зловтіхи.

 — Авжеж! Це ті самі нестерпні особи. Одна з них учора дозволила собі грубість у розмові з Джейбом, уявляєте таке зухвальство? 

      Френк, юнак невисокого зросту та тендітної статури, вирізнявся майже прозорою блідістю шкіри, на тлі якої особливо глибоко сяяли його темні проникливі очі. Коротко стрижене руде волосся підкреслювало різкі загострені контури його обличчя. Одягнений у просту, але вишукану одежу приглушених тонів, він здавався здатним розчинятися у півтіні коридорів. Його довгі тонкі руки закінчувалися витонченими пальцями з гострими нігтями, що додавало його жестам якоїсь хижої елегантності. Хода Френка була незвичайною — легка, майже безшумна, наче кралася нічна кішка, що вистежує здобич. Його низький мелодійний голос мав дивовижну амбівалентність: у ньому відчувалася здатність як до лагідного заспокоєння, так і до навіювання непідробного жаху, залежно від мінливого настрою юнака.