Розділ 3.5 Дежавю чи пастка пам’яті?

      Одягнувши затишні куртки, дівчата неспішно вирушили на пошуки школи Вествуд, що розчинялася в туманній прохолоді осіннього ранку. Під їхніми кроками шурхотіло багряно-золотаве листя, осипаючись із дерев, а повітря, кришталево чисте, пахло вогкою землею та першим приморозком. Дерева, величні свідки багатьох поколінь, оточували будівлі, сплітаючи над подвір'ям густий смарагдовий навіс, крізь який ледь пробивалося бліде сонячне світло. За їхніми кремезними стовбурами, мов запрошуючи до роздумів, дрімали лавки, вкриті опалим листям. Навколо, на здивування, мешкали незвичні створіння: білки з вугільно-чорним хутром, смарагдовими очима і пухнастими вушками, та миші зі сріблясто-рожевими спинками, чиї очі виблискували рубіновим вогнем. І всупереч осінній тиші звідусіль лунав дивовижний, майже весняний хор пташиних голосів — мелодійний та дзвінкий.

      Територію готелю оточувала висока огорожа, викована з благородного золотистого металу та інкрустована самоцвітами. Дорогоцінне каміння майстерно ловило сонячні промені й розсіювало їх тисячами яскравих іскор. Широка хвіртка, немов за помахом чарівної палички, безшумно відчинилася перед Аяною, викликаючи в неї німе здивування, адже в нічній імлі її не було видно.

       Школа Вествуд велично здіймалася навпроти готелю, відокремлена від нього короткою, але сповненою таємничості алеєю. Її шлях обрамляли стрункі ялини з дивовижним блакитно-салатовим відтінком, які в сонячному світлі мерехтіли, наче розсипане коштовне каміння. Хвойні мініатюрні шишки, прикрашені пишними пухнастими кінчиками, здавалися витонченими пір'їнками. Між цими незвичайними деревами пишно розквітали клумби з різнобарвними квітами — насичено червоними, фіолетовими та яскраво жовтими — немов уперто демонструючи живу красу серед осінньої меланхолії. Ця картина, наче острівець літа, що випадково зберігся, приваблювала погляди і дарувала тепло, наповнюючи серце приємним спокоєм. 

     Аяна зупинялася щоразу, помічаючи дивовижне. Її погляд знову затримався цього разу на крихітних незвичайних створіннях. Їхні голови були як у людей, проте тіло — витягнуте та струнке, а довгі тонкі руки й ноги здавалися майже ефірними. За спиною ж мерехтіли пишні різнобарвні крила, подібні до крил рідкісного метелика. 

      Раптом з повітря, ледь чутно, пролунав мелодійний голос: "Пані-ковні, там, за п'ятим явором, розквітли саме ті квіти, і вони потребують вашої допомоги". І ціла зграйка цих істот, немов підкоряючись невидимому поклику, легко здійнялася вгору, єдиним різнобарвним вихором попрямувавши в указаному напрямку. За ними залишився ледь помітний слід, схожий на розлиту веселку. Аяна, яка все ще заворожено споглядала за їхнім польотом, повільно рушила далі за Меланою.

     Довгий шлях дівчата проходили у задумливій тиші, їхні погляди ковзали по чарівних краєвидах. Усе навколо здавалося нереальним, казковим, та кожна блискуча піщинка під ногами, кожен незвичайний відтінок листя переконував Аяну в тому, що магія справді існує і Мела не обманювала її. 

      Нарешті вони дісталися до величної двоповерхової будівлі, що своїм планом нагадувала літеру "В". Зупинившись біля центрального входу, дівчата завмерли від подиву. Школа вражала своєю витонченістю та оригінальністю. Її стіни густо обплітав клематис, рясно вкритий великими фіолетовими квітами, що розливали в повітрі солодкуватий, п'янкий аромат. Клематис вигадливо обрамляв кожне вікно та двері, створюючи відчуття живої казки. Дах будівлі був виконаний із чорного глянцевого скла, що відбивав навколишні дерева та небо. 

     По обидва боки від масивних вхідних дверей, немов почесна варта, вишикувалися старовинні ковані ліхтарі; їхнє тьмяне світло обіцяло таємниці та пригоди. Подвір'я школи було ретельно доглянуте, вкрите м'яким смарагдовим килимом трави. По ньому розкинулися тінисті алеї квітучих сакур та струнких вічнозелених ялинок. Дівчат не переставало дивувати те, що попри холодну осінню пору ніжні сакури вкрилися пишним цвітом, а повітря наповнили їхні тонкі пахощі, ніби весна вирішила затриматися в цьому чарівному місці. 

     З глибоким вдихом, ніби перед зануренням у невідоме, дівчата переступили поріг школи. Їхні обережні пальці ледве зрушили з місця масивні, пощерблені металеві двері, чия важкість говорила про вік та численні руки, що їх торкалися. За цим грубим порталом відкрився довгий і вузький коридор, чия похмура палітра оживлялася несподіваними, яскравими, пишними букетами ніжних жовтих троянд, серед яких повітряними хмаринками виблискувала біла гіпсофіла. Ці флористичні острівці були розставлені вздовж стін, ніби намагаючись розігнати напівтемряву. Аяну огорнуло дивне відчуття дежавю, наче тіні цього місця вже колись гралися з її пам'яттю. На стінах коридору витончено розквітали світильники, майстерно виконані у формі квітів лотоса. Їхні пелюстки, виготовлені з особливою делікатністю, плавно вигиналися, а кожна деталь була ретельно пророблена, щоб передати природну крихкість та витонченість квітки. М'яке світло, що лилося з цих флористичних світильників, ніби оживляло їхні контури, ніжно підкреслюючи вишуканість кожної лінії. Тонкі стебла, що служили кріпленням, здавалося, були охоплені невидимим вітром, плавно обвиваючи стіни та створюючи легку ілюзію руху, немов казкові ліани, що розрослися на похмурих стінах коридору. 

     Наступні двері з сучаснішим дизайном відчиняли простір величної, майже театральної зали, де панувала багата палітра червоних відтінків — від ніжного коралового до глибокого бордового. У центрі кімнати велично здіймалися півколом широкі сходи; кожен марш яких прикрашали пишні білі бегонії, немов застиглі водоспади. Праворуч виднілися ще одні, вже значно стриманіші двері, що обіцяли іншу частину будівлі. Зліва поважно височіли старовинні підлогові годинники, чий тихий хід, здавалося, відмірював не лише час, а й вікову історію цього місця, та скромна приймальня. 

   У стороні від головного входу стояв мовчазний вартовий. Його широчезні плечі, наче витесані з каменю, та непорушна постава без слів заявляли про його вражаючу фізичну силу. Глибокі зморшки, що густо вкривали його обличчя, нагадували хитромудру різьбу старого майстра, розповідаючи безліч невидимих історій прожитих років. А його погляд, що важко виринав з-під густих сивих брів, випромінював одночасно пильність і незворушний спокій. Він був більше ніж просто охоронець дітей; він здавався хранителем чогось значно ціннішого — можливо, прихованих скарбів чи давніх таємниць цієї школи. Порівняно з ним їхній шкільний охоронець, завжди метушливий і трохи розсіяний, здавався майже примарною, слабкою фігурою, здатною хіба що на формальне тримання ключів від дверей. Дівчата несміливо рушили в бік охоронця; вони чомусь були переконані, що саме він — той, до кого їм треба звернутися.