Глава 3.4 Дивні місця

      Останнім часом для Аяни жодна ніч не обходилася без загадкових сновидінь. І ця не була винятком. Проте вона мала дивовижну, майже відчутну силу. Уві сні перед Аяною з'явилася кішка, вища за звичайну; її погляд пронизував яскраво-помаранчеве полум'я, а білосніжне хутро переливалося й грало всіма барвами веселки. 

— Привіт, я Скуфелія... А ти новенька? — пролунало муркотіння в тиші сновидіння. 

      Позаду кішки, мов тінь із туману, стояла та сама жінка у білосніжній мантії. Скуфелія обернулася назад і промовила: 

— То Омелія — так іменують душі, що подорожують у снах, виступаючи посланцями між світами.

        Вони доносять глибокі, часто сокровенні послання, іноді стаючи відлунням останньої розмови з тими, кого люблять, або втіленням їхньої незримої присутності, майстерно вплетеної в тканину сновидінь. І тоді голос, що щойно належав кішці, трансформувався в глибокий, ніжний жіночий стогін.

 — Допоможи йому, без тебе він не вистоїть!

       Слова розчинилися, залишивши по собі загадкову посмішку на мордочці Скуфелії. Потім неочікувано Омелія пролила свій келих із густої червоної рідини, і на тому місці, просто на очах, почало стрімко проростати дерево. Його стовбур масивний, зігнутий і покритий грубою корою. Від нього простягаються довгі гілки, на яких розміщуються квіти, що спадають гронами вниз, немов водоспади. Колір бутонів — ніжно-блакитний із перламутровим відтінком. 

     Сон був настільки живим, настільки реалістичним, що Аяна прокинулася з відчуттям, ніби чиясь присутність досі витала в повітрі кімнати. Однак, перевіривши поглядом кожен усе ще темний куточок і переконавшись, що окрім Меланії більше нікого немає, дівчина знову поринула в сон. 

       Девід, єдина невампірська магічна істота в їхньому нічному патрулі, звично спостерігав за безшумною злагодженістю своїх напарників. Разом із Джейбом вони неквапливо обходили вулиці сплячого передмістя, уважно вишукуючи будь-які аномалії, що могли б порушити цю майже священну тишу. Джейб, зазвичай стриманий і серйозний, навіть під час короткого знайомства з новими учнями демонстрував певну холодну ввічливість. Проте коли він опинився поруч із однією з дівчат, його звична відстороненість дала ледь помітну тріщину. Його погляд, зазвичай колючий та зосереджений, на мить пом'якшав, а на губах ледь тремтів несподіваний, майже ніжний вигин. Ця ледь вловима зміна в його поведінці, така контрастна з його звичайною суворістю, не могла сховатися від гострого погляду Девіда, породжуючи в його голові цілу низку німих запитань. 

— Джей, чому ти так розмовляв з тією дівчиною? Вона ж здавалася милою, — з ноткою допитливості порушив тишу Девід. 

— Та ніби як і з усіма останнім часом, — холодно і монотонно відповів Джейб, не відриваючи погляду від тіней лісу. 

— Справді? — Девід підняв брову, сумніваючись у щирості його слів. 

— Гаразд, — Джейб зітхнув, здаючись, — твоя правда. На якусь мить мені здалося, що я знаю її вже дуже давно. І це відчуття мене неабияк налякало. 

— Налякало? Тебе? — Девід задумливо посміхнувся. — Я ніколи не міг би уявити, щоб син короля... ні, точніше, майбутній король наймогутнішого клану, чогось боявся... тим паче звичайної людини. Невже це достатня причина для вампіра, щоб так поводитися? 

— Вона не просто людина, Девіде. — Джейб різко обернувся. — У ній є щось... інше. Щось незрозуміле. 

— Цікаво, цей тиждень набирає неабияких обертів. — Девід потер руки, його очі весело блиснули.

 — Ти про що? — Не розуміючи натяку, запитав Джейб, насупивши брови. 

— Дівчина, здатна налякати майбутнього короля вампірів, люди без талісманів... Цікаво, як довго вони затримаються. Хоч я й не належу до вашого кола, але вуха в мене чують добре, — загадково говорив Девід. 

— Я дійсно не розумію, до чого ти ведеш... — розгублено відповів Джейб. 

— Отже, — впевнено промовив Девід, його погляд зупинився на Джейбі, — група наших спритних вампірів виношує план, як обійти вплив директора, щоб забезпечити цим смертним безперешкодне перебування у нашому світі. А потім, — Девід на мить замовк, його очі лукаво блиснули, — вони зможуть запросити їх на свій вечір. Чи тобі цього не розповідали? Адже це ідеальна нагода для вампірів та їхніх вірних стригоїв влаштувати довгоочікувану забаву — полювання, про яке вони так мріяли. 

— Бал справді стане зручним плацдармом для реалізації їхніх планів, але це означає, що нам знову доведеться невпинно за ними стежити, — Джейб ледь помітно нахмурився. 

— І я про те саме!. — Погляд Девіда став серйознішим. 

      Варта вампірів добігла кінця о другій годині ночі, коли з густої тіні лісу почали виринати похмурі силуети мінотаврів, чиї кремезні фігури виднілися на тлі місячного сяйва. Це стало безмовним сигналом до відступу, і вампіри з неймовірною швидкістю розчинилися у нічній імлі. Проте Джейб, замість звичного стрімкого ривка, обрав інший темп, рівний ході Девіда. Їхня дружба міцно сплетена з дитячих років, попри різницю в природі. Вампір не відчував потреби поспішати: його вічність не вимірювалася миттєвостями. Він ішов поруч із Девідом, чиї кроки були важкими та ритмічними, ніби юнак усвідомлював вагу кожної прожитої секунди. 

     Разом вони дісталися до скромної будівлі гуртожитку, яка слугувала Девіду лише тимчасовим прихистком на ніч. Джейб же продовжив свій шлях, набираючи звичну для нього надприродну швидкість у напрямку, якого він зазвичай намагався уникати — до стародавнього замку, не просто будівлі, а родового гнізда, де вікові мури зберігали мовчазну історію його нескінченного існування. 

      Вампір ніколи не знав сну: ця вічна безсоння була його прокляттям, невблаганним покаранням, що змушувало його проживати кожну нескінченну ніч у повній свідомості. А Девіду залишалося лише чотири стрімкі години до світанку, які зникали швидше за перші сонячні промені. Через постійне недосипання хлопець часто пропускав ранкові заняття або знаходив короткий притулок у дрімоті на останній парті. Однак коли його несподівано будили й ставили питання щодо щойно пройденого матеріалу, Девід завжди мав дивовижно точну відповідь. Його знання здавалися майже містичними, виникаючи ніби з нізвідки, без видимих зусиль. Саме ці двоє, такі різні за своєю суттю, але пов’язані невидимою ниткою дружби, були тією яскравою, неординарною частиною школи Вествуд.