Глава 3.2 Крижані очі

Наш час.... ✍

    Автобус долав кілометри з монотонним гулом двигуна, шлях здавався нескінченним. За вікнами пропливали знайомі обриси рідних країв: безкраї простори полів, що змінювалися щільними стінами лісових масивів, де вечірні тіні вже згущувалися, ховаючи денні барви. Подвір'я поволі поглинала темрява, а небо, ще нещодавно чисте, затягувалося важкими свинцевими хмарами, віщуючи зміну погоди або щось більше. У салоні ставало моторошно, повітря здавалося густим і наелектризованим. Аяну охопило якесь невиразне, але наполегливе передчуття біди, що невблаганно нагнітало ситуацію, стискаючи серце в холодних лещатах.

    Раптом на долю секунди вікна автобуса спалахнули сліпучим, химерним світлом. Дивовижна різнобарвна блискавиця огорнула скло, розфарбувавши салон у примарні відтінки. Це тривало лише крихітний, невловимий проміжок часу, і Аяна ледь встигла помітити їх, мимоволі подумавши, що це могло бути лише маревом втомлених очей.

   Меланія, яка досі поглиблено читала книгу, відірвала погляд від сторінок. Спершу її увага перемкнулася на телефон. Екран ожив, показуючи п'ять нових повідомлень, що надійшли одночасно, ніби їх стримувала невидима перешкода. А за мить зв'язок обірвався остаточно, залишивши телефон німим шматком пластику. Серед повідомлень одне було особливо дивним, написаним незнайомою мовою й абсолютно незрозумілим: "Memento! permissionem memoriae do ut ad suum cursum redeat."

    І тоді сталося щось неймовірне. Під впливом цих таємничих слів перед очима Меланії спалахнули яскраві, живі образи — спогади. Вона раптом згадала все про себе, хто вона є насправді, ніби довгий час перебувала уві сні, а тепер прокинулася.

    Серед інших два повідомлення були від тітки. Короткі, рубані фрази, сповнені відчаю та терміновості: "Мел, дівчинко моя, біжи з автобуса, ви не туди їдете". Інші повідомлення від неї свідчили про сотні пропущених дзвінків — крик про допомогу, який Мел не чула. Але передзвонити вона вже не могла.

   Повільно, з обличчям, що стало крейдяно-білим, Меланія перевела погляд на вікно. Те, що вона побачила за ним, змусило її застигнути. Небо, ще хвилину тому залишене лагідним золотом заходу, різко згасло й оповилося темрявою, яка впала важкою завісою, і лише зрідка крізь неї проривалися магічні імпульси. Вони розпинали простір, немов блискавки іншого світу, залишаючи після себе відчуття тривоги. Ледь чутний шепіт зірвався з пересохлих губ Мелани:

— Це не Чортків... Ні... ні. Не може бути... Тільки не це... 

Аяна збентежено подивилася на подругу, не розуміючи причини такої реакції. Чому Меланія так упевнено вирішила, що вони мали їхати саме туди, у Чортків? І тоді, охоплена раптовою всепоглинаючою панікою, Меланія різко вхопила Аяну за плечі. Її слова лунали уривчасто, тремтячим, сповненим жаху голосом, а руки, що стискали й трясли дівчину, здавалося, намагалися передати всю вагу її невимовних жахливих побоювань.

— Ая... мені потрібно тобі дещо розповісти... — голос Меланії тремтів, але був сповнений такої щирості, що перебивав її попередній переляк. — Дещо... дуже важливе. Будь ласка... довірся мені. Я... я хочу, щоб ми були справді подругами, щоб ти могла мені довіряти всім серцем. Раніше... раніше я не могла бути з тобою до кінця чесною. Не тому, що не хотіла, а тому, що... не могла розповісти правду. Я сама лише тепер згадала її... лише щойно.

— Мелана, ти мене лякаєш, — тихо відповіла Аяна; її голос був напруженим, а очі, широко розкриті, застигли на обличчі подруги. Аяна, нахмуривши брови, продовжила: — Мені справді не звикати до скритності людей, їхніх дивацтв і неочікуваних вчинків. Але ти зараз... ти почала справді лякати. Що трапилося? Що такого згадала?

    Меланія глибоко вдихнула, ніби збираючись стрибнути в крижану воду. Слова давалися їй важко, але вона знала, що мусить їх промовити.

— Я не просто учениця, — почала вона, і з кожним словом її голос набирав сили. — Я... я нащадок давнього й величного клану Вайлет-Рейвел. — Меланія замовкла на мить, даючи цим словам проникнути в свідомість Аяни. — Вони відомі як охоронці-пророки, вартові таємниць і провісники майбутнього. Моє ім’я відзначається фамілією Селерус, але коріння моєї родини простягається до клану Рейвелів. Мої батьки, хоч і є Рейвели, мають лише відгомін цього потужного клану в своїй крові...

      Охоплена виром сум'яття, Аяна сиділа нерухомо; її розум відчайдушно шукав пояснення, якого не було. Вона чекала, що ось-ось Мел вибухне сміхом і цей напружений момент розвіється, перетворившись на черговий, хоч і жорстокий, жарт. Але погляд подруги, сповнений глибокої, непорушної тривоги, залишався незмінно серйозним.

— Зачекай... — ледь чутно видихнула Аяна, голос тремтів, наче струна під подихом вітру. — Я... я абсолютно нічого не розумію. Чому ти... чому ти мені це розповідаєш? Хто ти?... Що ти?... Як ти?... — Слова губилися, розсипалися, немов пісок крізь пальці. — Я навіть не знаю... яке питання поставити, щоб хоч щось зрозуміти. Будь ласка... скажи, що ти жартуєш...

    Мел ще не встигла відповісти й завершити свою розповідь, як їхній автобус різко зупинився. Мить тиші розірвав глухий низький вибух, що прокотився нічним повітрям, відлунюючи десь у темряві за вікном. Зовні панувала непроглядна чорнильна темрява, в якій лише загострені силуети дерев вирізалися на тлі ледь світлішого неба, мов тіні забутих, мовчазних вартових. На шибках автобуса, ніби невидима рука, почали з’являтися перші несміливі краплі дощу, що невпинно малювали свої тонкі звивисті стежки вниз, додаючи до атмосфери відчуття ізоляції та зростаючої тривоги. Один зі старших керівників групи у чорній мантії підвівся зі свого місця. Повільно, зважено ступаючи між рядами сидінь, він попрямував до передніх дверей і, зупинившись біля них, окинув поглядом напружені обличчя пасажирів, перш ніж промовити:

— Слухайте уважно, — пролунало владно. — Жоден із вас не залишає свого місця. Що б не відбувалося ззовні, хто б не кликав. Навіть якщо... навіть якщо почуєте крики чи благання про допомогу, ви залишаєтеся сидіти. Абсолютна тиша й нерухомість. Зрозуміли? — Його погляд зупинився на конкретній особі, а голос став трохи різкішим. — Ейтоне, як тільки я вийду, ти негайно зачиняєш двері. Відчиниш їх лише тоді, коли отримаєш від мене чіткий сигнал, про який ти знаєш. Жодної миті раніше. Це зрозуміло?