Глава 2.7 Вузол обраних

      З остаточною холодною рішучістю, що змішалася з непереборним бажанням якнайшвидше опинитися в безпеці чотирьох стін, Аяна повернулася і стрімко рушила додому. Вона йшла швидко, майже бігла, крокуючи самотньо знайомими, але тепер відчуженими вулицями. 

     Невпевненість, що липким холодом сиділа десь під серцем, та тривога, що розганяла кров по венах, змушували її мимоволі, майже інстинктивно озиратися через плече. Кожен шорох, кожен сторонній звук змушував її здригатися. Тіні навколо здавалися густішими, ніж зазвичай, і в них уявлялася якась невидима, невловима загроза, що могла вискочити будь-якої миті — чи то п'яний Ейб, що повзе, чи хтось інший із тієї незрозумілої зграї. 

      Щоб хоч якось відігнати настирливі лякаючі образи та приборкати зрадливу тривогу, вона свідомо спрямувала думки на інше — на таємничі химерні символи, що прикрашали старі папки в медичному кабінеті. Вони були загадкою, що вимагала розгадки, чимось, що давало відчуття контролю й логіки після пережитого хаосу. Вона намагалася зануритися в роздуми про Меланію, шукаючи паралелі між ними, розмірковуючи про їхню, можливо, спільну долю чи таємниці, приховані за цими символами. Це була ще одна спроба знайти точку опори, зв'язок із чимось більш зрозумілим і менш хаотичним, ніж щойно покинута сцена. 

      Але марно. Як би сильно вона не намагалася зануритися в ці загадки та паралелі, образ Ейба — його п'яна посмішка, його хитання, його спроба повзти по дорозі, його безглузде говоріння — врізався в її свідомість, пронизуючи думки наче гострий уламок скла. Він був як вірус, що оселився в її голові. 

      Його присутність у її житті, що тривало менше ніж місяця, уже принесла стільки незрозумілих проблем, хаосу та дивних, лякаючих ситуацій, скільки вона не переживала за попередні роки. Він був джерелом проблем, хоч і незбагненним, і це було очевидно. Цей вечір без сумніву залишить глибокий слід як нагадування про те, що іноді під привабливою оболонкою може ховатися лише хвороблива дурість і непередбачувана небезпека. 

     Аяна підійшла до знайомого під'їзду; її погляд одразу зачепився за вікна їхньої квартири на другому поверсі. Вечірка брата безсумнівно була в розпалі. Зі щілин завіс яскравими пульсаціями пробивалося світло, розливаючись золотавими прямокутниками на примарну темряву двору. За мерехтливими шторами ледь вгадувалися розмиті тіні, що рухалися в ритмі запальної музики. Не бажаючи порушувати безтурботну атмосферу свята, Аяна помітила самотню лавку, примостившись біля стовбура старого клена, чиє гілля вже скинуло останнє багряне листя.

    Вона опустилася на прохолодні дерев'яні дошки, відчуваючи, як вечірня прохолода огортає її плечі. Години плинули неквапливо, тягнучись мов густий мед у цьому особистому просторі спокою. Аяна поринула у вир власних думок. 

    Раптом тишу пронизав ледь чутний, моторошний шепіт. Здавалося, він прослизнув між опалим листям, підкрався з неосвітленого кута двору, змушуючи Аяну різко підвести голову та озирнутися навколо.

 — Будь обережна, демони вже поряд... Вони тебе відчувають.. 

    Серце в Аяни закалатало, мов сполохана пташка, коли вона поспіхом увімкнула ліхтарик на своєму мобільному телефоні, намагаючись розігнати густу пелену вечірньої темряви, що її оточувала. Вузький промінь світла вихопив із мороку лише стовбури кількох дерев, що височіли навколо. Навколо не було ані звуку, окрім власного прискореного дихання; проте липке відчуття чиєїсь невидимої присутності дедалі сильніше стискало їй груди.

      Охоплена незрозумілим жахом, Аяна зірвалася з місця й шалено побігла до під'їзду. Кроки гулко відлунювали від асфальту, а серце калатало в шаленому ритмі, здавалося, готове вистрибнути з грудей. Вона ледь встигла зайти до квартири, як вхідні двері зачинилися за нею з оглушливим лязкотом, що миттєво перекрив гучну музику, яка долинала з квартири. 

     Звуки вечірки вщухли. Здивовані друзі Еліота визирнули з кімнати; їхні обличчя виражали розгубленість і прагнення дізнатися причину такого раптового й тривожного повернення Аяни. 

— Що трапилося? — з цікавістю запитала Івета, дівчина брата. 

— Та нічого, я вам заважати не буду, піду до своєї кімнати і там буду спати, лише не проганяйте мене на двір... — налякано промовляла Аяна. 

— Ти нам не завадиш, можеш навіть до нас приєднатися, в нас там весело, — мило усміхнулася Івета.

 — Та ні, дякую, я піду відпочивати, продовжуйте веселитися. 

       Голосна музика знову запанувала в квартирі, проте Аяна вже не чула її. Щойно її голова торкнулася м’якої подушки, дівчина провалилася в глибокий майже відчутний сон. Сновидіння тієї ночі відрізнялося незвичайною яскравістю та реалістичністю. Вона опинилася перед величним замком, що випромінював старовинний шарм і таємничу магію; його контури велично здіймалися вгору, огорнені серпанком загадковості. 

    Аяна нерішуче ступила на поріг, і масивні ковані, часом скрипучі, двері піддалися її дотику, пропускаючи в світ усередині. За ними розкинувся довгий вузький коридор, де приглушені відтінки стін створювали затишну атмосферу. Ніжні різнобарвні троянди, що розквітали у вузьких нішах уздовж стін, випромінювали м’яке, майже примарне світло; їхні бутони сяяли, мов далекі зорі на нічному небосхилі. Пройшовши далі, Аяна потрапила до просторої зали, де панувала вишукана палітра червоних відтінків — від блідого рубінового до насиченого бордового, що наповнювали кожен куточок приміщення. 

     У центрі зали велично здіймалися сходи, плавно виринаючи напівколом із полірованої підлоги, нагадуючи розкішні пелюстки гігантської троянди. Білосніжні іриси ніжними каскадами спадали вниз по їхніх краях, додаючи композиції особливої елегантності. З правого боку зали виднілися ще одні двері; їхня дерев’яна поверхня була вкрита майстерними різьбленнями, що, здавалося, шепотіли історії давно минулих епох. Біля них стояв хлопчик, чий вигляд ніби зійшов зі сторінок стародавніх легенд. Його очі кольору літнього неба лагідно дивилися на Аяну, і він тихо промовив: “Ходімо зі мною, я буду поруч із тобою в цьому світі таємниць.” На протилежному боці зали височіли старовинні годинники. Їхні масивні корпуси, вкриті патиною часу, велично відраховували невблаганний біг секунд. Мелодійний звук час від часу наповнював простір, немов вони були хранителями вічності, сповіщаючи про наближення чогось непізнаного й хвилюючого.