Глава 2.6 Кульбіт на асфальті

      Тим часом в іншій частині селища Локвуд відчувалося неспокійне коливання, яке існувало поза межами людського сприйняття. Усі світи, керовані суворими законами, встановленими древніми норнами, ніби затамували подих. А Ліліт, королева темного світу, почала відчувати ледь помітну, але все ж таки відчутну присутність сили, яка потенційно могла зруйнувати всі існуючі межі, перетворивши встановлений порядок на хаос. Її влада не сягала тієї безмежної свободи переміщення між світами, якої не мали навіть самі боги. Проте вона володіла іншою, не менш ефективною силою — здатністю проникати в саму суть свідомості своїх слуг, повністю підпорядковуючи їхню волю. Ейбрах був одним із тих, чий розум належав їй беззастережно. 

— Ти що робиш? — з'єднавши брови, промовила Літ. 

— Хто до мене завітав, — обличчя Ейбраха наповнилося притаманною посмішкою, — невже королеві немає чим зайнятися в пеклі? Чи сумуєш за моїми пестощами? 

— Ти не настільки ідеальний, як собі думаєш.... — невдоволено буркнула Ліліт. 

— Невже хочеш повернути мені мою силу? Королева має милість? — здивовано викрикнув Ейб. 

— Ейбрах! Чорт би тебе побрав... — гримнула Ліліт, її очі палали люттю. 

— Так не хоче! — насмішкувато відповідав Ейб. 

— До біса тебе, — нервово буркнула вона, а потім склала руки і зловісно додала: — слухай мене уважно: у твоєму світі з'явилася душа, яка може мене звільнити, знайди її.... 

— Цікаво як? Ти забула, що зробила з мене людину? — розважаючись запитав Ейб. 

— Я забула про твою жалюгідність. — Зітхнувши, розвернулася до вікна. Її байдужий погляд зациклився в глиб темряви, потім вона різко розвернулася і додала: — У цій нікчемній душеньці я залишу імпульс для виявлення магії. Лише не смій її залити людською мерзотою! 

      Вимовивши останнє слово, влада Ліліт миттєво згасла, розвіявшись наче дим на вітрі, і сама вона зникла, залишивши по собі лише ледь відчутний слід магічної енергії. Ейбрах ніколи не вважався відданим демоном; щойно Ліліт покинула кімнату, відпустивши його душу, як в темному серці демона вже зародився непослух. Він, не вагаючись, рушив у напрямку, протилежному до волі його королеви, сповнений рішучості вчинити заборонене. 

    Аяна, як завжди, поринула у власний світ фантазій, де вигадані історії розгорталися перед її внутрішнім зором яскравими полотнами. Захоплена магією власної уяви, вона не помітила, як опинилася перед старими знайомими металевими воротами. Щоб не порушувати тишу гучним гавкотом сторожового пса, Аяна вирішила вдатися до більш делікатного способу повідомити про своє прибуття. Її пальці швидко набрали коротке повідомлення: “Я вже тут, чекаю на лавці”. 

       З кожною наступною миттю ніч ставала дедалі глибшою, а зірки на безмежному темно-синьому полотні небес тремтіли, наче крихітні, далекі світильники, що ледь пробивалися крізь прозору вуаль сутінків. Світло фар автомобілів, які час від часу проносилися вулицею, на мить розрізало густу нічну пітьму яскравими смугами, вихоплюючи з мороку лише вузьку смужку доріжки перед собою, а потім знову зникало, розчиняючись у темряві та залишаючи по собі лише швидко згасаючі червоні відблиски. Ніч владно огортала все навколо, її густа, майже відчутна присутність насичувала прохолодне повітря. 

        Вдивляючись у нічну імлу, Аяна несподівано помітила невизначений, майже примарний силует. Він виникав із темряви, іноді окреслюючись тонкою золотавою лінією, що мерехтіла, немов віддалене сяйво, а потім знову зникав, розчиняючись у густій пітьмі. Ця таємнича постать не викликала в дівчини страху; навпаки, її незрозуміла поява вабила, пробуджуючи цікавість та легке хвилювання. Але раптовий тихий скрип старої садової хвіртки відвернув її увагу, і ледь помітний силует миттєво зник, наче ніколи й не існував. А через кілька хвилин, розсікаючи нічну темряву світлом ліхтарика, на обрії з’явилася довгоочікувана постать Офелії. 

— Привіт, дякую, що написала, наша мама якраз заснула, — пошепки промовила Офелія. — Нам би непереливки було, якби ми її розбудили.

 — Я саме так і подумала, побачивши, що вікна вже без світла. До речі, де Олівія? — радісно запитала Аяна.

 — Вона вирішила залишитися вдома, її самопочуття іще не покращилося, — в голосі Офелії відчувалася невпевненість. Дівчина сіла поряд і одразу змінила тему: — Тобі уже прислали повідомлення щодо теми екскурсії?

 — Ні, я ще нічого не знаю, проте краєм вуха почула, що вони вирішили об'єднати старші класи з меншими. — Аяна відчула ту невпевненість, але не стала з'ясовувати нічого.

 — Серйозно? — радісно підскочила з лавиці Офелія, потім уже більш спокійно продовжила: — Я спершу вирішила, що то просто помилка, чи, може, два автобуси їдуть до одного місця. 

— Як виявилося, то не помилка, зате буде весело, тим більше на кожну групу виділили чотирьох вчителів, та ще хтось іще говорив, що запросили з інших шкіл підмогу, навіть деякі класи будуть з ближніх селищ, — беземоційно промовляла Аяна. 

— Це точно, — протяжно буркнула Офелія, потім, викрививши губи, додала: — Яка весела подорож нас чекає, якби наші хлопці не побилися з їхніми. 

— Наші точно переможуть! — сміючись, підтримала Аяна Офелію. — А вам прийшло вже повідомлення? 

— Так, я буду їхати у першому автобусі, моя тема — романтика у віршах. Здається, Норбет повинен їхати зі мною, раніше я думала, що то помилка, але тепер... — затупцяла ногами Офелія, притисла долоні до щік, і з вуст вилетів радісний писк. Але вона швидко зібралася і продовжила: — А Олівія поїде в четвертому автобусі, до речі, з Ейбрахом, здається, їхня тема — спортивні люди. 

— Класні у вас теми, — монотонно відповіла Аяна, а потім задумливо додала: — Цікаво, яка у мене буде тема і чи буде хоча б хтось знайомий, і якщо так, то хто саме? 

— Тебе щось турбує? — голос Офелії мав схвильовані нотки. — Так, мені дещо цікаво. 

— Що саме? — напружено стиснув край лавиці, запитала Офелія. 

— Наскільки я зрозуміла з пліток, Оліва та Ейбрах зустрічалися чи зустрічаються, але Олі мені нічого за це не розповідала, а тепер мене турбує, чи правда це і чи вони хоч не посварилися через ці плітки? — Аяна говорила напружено та розгублено.