Глава 2.5 Перші тріщини Телурії

      Тим часом Мелана, охоплена тривогою та розгубленістю, майже безпорадно блукала шкільними коридорами; її погляд лихоманково ковзав по дверях класів у марній надії відшукати Аяну. За кожним поворотом залишався лише приглушений відгомін її кроків на підлозі порожніх аудиторій, ніби сама тиша знущалася з її марних пошуків. Нарешті, прослизнувши крізь важкі двері, вона опинилася на подвір'ї. Осінній вітер жваво грався зі скинутим листям, здіймаючи його в невеличкі вихори, але навіть тут, серед мелодійного шелесту гілок, не було й тіні її подруги. Знесилена емоційно, та все ще несхильна втрачати крихти надії, Мелана вирішила зачекати біля головного входу. Вона завмерла там, мов скорботна статуя, упродовж двох довгих годин. Так і не дочекавшись Аяни, дівчина тихо зітхнула, і в її очах майнула ледь помітна тінь розчарування. Змирившись із самотньою дорогою додому, вона повільно рушила додому. 

     Біля воріт невеличкої, але охайної хатини, що причаїлася за пожовклими кленами, стояла жінка, чия зовнішність випромінювала стриману суворість, проте в її очах світилася глибока, майже материнська турбота. То була її тітка Меріан Мілен, чиї зморшки навколо губ видавали не лише вік, а й незліченні турботи про племінницю. Вона зустріла Мелану важким, сповненим занепокоєння поглядом і, з ледь чутним зітханням, у якому змішалися полегшення та докір, промовила:

 — Ти сьогодні запізно повертаєшся, щось трапилося?

 — Я намагалася дочекатися подруги, — стурбовано відповіла Мелана. Стиснувши ремінь сумки, більш сумно додала: — сьогодні в неї був поганий день, але напевно вона пішла раніше. 

— Я розумію твоє хвилювання, проте, Меланія, ти повинна бути максимально обережною, ти розумієш, що ти не з простих людей, і дружба з такими тобі не потрібна, — докірливо бурмотіла Меріан.

 — Так, тітко, та я не розумію, чому тоді я навчаюся серед них, а не там, де моє місце, — обурливо викрикнула дівчина та поспішно зайшла в дім. — Ми кожного разу з тобою обговорюємо цю тему, а відповідей так і не має. 

— Тому що так потрібно, ти ще не готова, твоє пророцтво не повинно розпочатися зараз. І взагалі потрібно зробити все, щоб його уникнути... — доганяючи племінницю, промовляла Меріан.

 — Ти знову це починаєш, — перебила її Мелана. — Ти стаєш схожою на мого батька, лише він навпаки хотів прискорити цей процес. Но про що ти говориш, про яке вчорту віщування я досі не можу збагнути? 

— Маленька моя, єдине, що можу тобі розповісти, — твоє пророцтво стосується янголів і всіх містичних світів. Та на превеликий жаль воно не таке світле, як би хотілося. 

— Тітко! — обурено крикнула Мелана. — Ти напевно знову мариш. Янголи? Серйозно, їх не існує. І про які світи ти говориш, якщо їх лише один?

 — Їх десять....

 — Ти знову про цю дитячу казку... — зітхаючи, промовила Мелана. Не витримавши цієї розмови, вона направилася до своєї кімнати. 

— Згодом про все дізнаєшся сама... — Меріан рушила слідом за дівчиною. — Мова йде не про звичних крилатих небожителів, оспіваних у віршах та легендах. Їхні форми вражають своєю різноманітністю. Серед них є подібні до людей, інші ж являють собою єдине всевидюще око, обрамлене величними, розкішними крилами. Зустрічаються й зовсім незвичайні янголи: вони мають людське тіло, яке покрите безліччю очей, кожне з яких різниться формою та барвою, а за плечима здіймаються два пишні крила, ніби виткані з самого світла. 

— Тітко! — різко повертаючись, прокричала Мелана. — Я вже не маленька дівчинка, щоб постійно слухати такі казки. Досить уже! Якщо ми маємо магію, то чому я не навчаюся їй? Якщо ці янголи існують, то чому їх ніхто не бачить? Це все існує лише у твоїй голові. Тітко, я хочу спокійне життя, я хочу мати друзів...

 — Ну добре, поговоримо про це пізніше... — намагаючись заспокоїти племінницю, промовила Меріан. 

— Як завжди, ти говориш якісь дивні речі чи розповідаєш свої дитячі казки, а потім просто переводиш тему. 

— Неправда! — образливо буркнула Меріан, а потім спокійно додала: — Іди краще їсти та складати сумку в подорож, ти поїдеш до містечка Чортків. Коли у вас буде відбій, ти повинна пробратися до навчального закладу Лейбі й знайти директора Гейбіна, щоб передати цей лист. Нам потрібна його допомога, щоб у наступному році ми могли повернутися до міста Клобест. 

— Щось трапилося, тітко Меріан? Постривай це той світ магії із твоїх казок?

 — Це не казка! — вже більш суворо відповіла Меріан. — У цьому місті ти народилася.... До тебе пам'ять повернеться, як тільки ми туди потрапимо.

 — Що, тітко? Ти ж не хотіла повертатися додому. Мій батько телефонував? — забувши про суперечку, вже більш схвильовано запитала Мелана.

 — Я не хотіла, та нам доведеться, — спокійно і відчайдушно відповіла Меріан. — Досить питань на сьогодні, ти добре мене зрозуміла?

 — Як завжди, добре, я все зроблю, як ти кажеш. 

— Іще дещо: нікому не показуй листа, нікому про це не розповідай та й сама листа не читай. 

— Та зрозуміла я. 

     Занурена в гнітюче передчуття, Аяна наближалася до дому. Невимовна тривога стискала її серце, немов перед бурею згущувалися тіні невидимих хмар. Її свідомість вперто крутила нав'язливу фразу, зловісне заклинання: "Щось має статися, і це буде погано". Лише переступивши поріг, Аяна потрапила під шквал звинувачень, що обрушився на неї різким докором: "Чому так пізно прийшла? Де весь час була? Які заняття можуть бути в таку годину? Чому іще досі нічого не зроблено по дому? А ще й оцінки твої погіршилися!" Гострі, як крижані голки, слова краяли вечірню тишу, проникаючи в кожен куток оселі. З кожною фразою важчала атмосфера, доки примарне світло догораючого дня остаточно не поступилося владі ночі, огортаючи дім задушливою тишею. 

      Останні дні тижня вимагали від Аяни зосередженості — на цих вихідних їй конче необхідно було завершити одну важливу справу, поставивши всі необхідні крапки. Наслідки таких вечорів, які характеризувалися вихором емоцій та несподіваними відкриттями, відчувалися в її сонних ранках. Проте вкорінена звичка до вечірніх пробіжок, цей своєрідний ритуал розвантаження, забезпечила тілу дівчини певну автоматичність. Тож, незважаючи на пізній підйом, її ноги майже механічно привели її до школи, дозволивши навіть заскочити до класу перед початком уроку.