Глава 2.4 Уламки щирості

          Ранкове світло ще не пробилося крізь щільно зашторені вікна, коли Аяна різко розплющила очі, пробуджена неспокійним сном. Її серце шалено калатало, а в душі панувала розгубленість. Вона сиділа, намагаючись скласти докупи розрізнені фрагменти нічного видіння, відчуваючи, як дивний образ жінки в білому й тривожні слова про неминучу загибель залишають у її свідомості глибокий, незгладимий слід. Що означав цей загадковий сон? І хто той невідомий, якому терміново потрібна допомога? Ці питання безжально пульсували в її голові, не знаходячи відповідей. 

     Аяна ступила за поріг своєї кімнати, і її одразу огорнула густа, сонна тиша квартири. Еліот міг дозволити собі розкіш довгого сну — його шкільні заняття сьогодні починалися з третього уроку. Батько повернувся додому під світанок, тому його пробудження слід було очікувати не раніше полудня. Дівчина безшумно пройшла на кухню, де вперше за довгі роки відчула непереборне бажання випити ранкову чашку чаю. 

      Обхопивши теплу керамічну кружку долонями, Аяна поринула в глибокі роздуми, спостерігаючи, як за вікном поволі розвиднюється. Перші несміливі промені ранкового сонця, прослизаючи крізь фіранки, розсипали по кімнаті жваві золоті зайчики. Вони грайливо стрибали по стінах, ковзали по полірованих меблях, безтурботно змінюючи свої обриси й невпинно танцювали. Ці сонячні відблиски, здавалося, жили власним життям, наповнюючи простір невидимою енергією та радістю нового дня. Їхній беззвучний танок відбувався в ритмі наростаючого денного світла — вони то зливалися в єдину сяючу пляму, то розбігалися окремими іскорками по затишних кутках, нагадуючи дітей, що бавляться в хованки. Саме ці мінливі сонячні зайчики вносили ледь помітну, але приємну різницю в звичну картину її буденних ранків. 

      Вирушаючи до школи звичним, майже визубреним маршрутом, Аяна поринула у звичні ранкові звуки селища, що прокидалося, — мелодійний щебет птахів, які перегукувалися в кронах високих дерев, і тихий шелест опалого листя під її кроками. Звичний плин ранкової рутини Аяни несподівано сповільнився, коли на її шляху з'явилася усміхнена Мелана. Її поява не була випадковою зустріччю; здавалося, вона навмисно чекала саме на Аяну, її постать випромінювала ледь вловиму, але наполегливу очікуваність. Мелана стояла трохи осторонь від тротуару, спершись на стовбур старого клена. На її обличчі грала привітна, але водночас трохи загадкова посмішка, яка змусила Аяну мимоволі зупинитися, відчуваючи, як у звичному ритмі її ранку з’являється несподівана нота інтриги. У її позі читалися впевненість і рішучість, ніби вона мала щось важливе сказати або запропонувати, і ця несподівана зустріч серед звичного пейзажу на мить вирвала Аяну з її думок, занурюючи в атмосферу невідомості. 

— Привіт, ти не проти, якщо я до тебе приєднаюся? — ніжним голосом промовила Меланія.

 — Привіт, звісно ні. Ти десь поряд живеш? 

— Так. Там трохи далі за поворотом друга хатинка, я живу з тіткою. 

— А чому не з батьками?

 — Так сталося, що мої батьки мене покинули, коли я була ще маленькою. Вони привезли мене до Меріан і втекли. Та тітка не розгубилася. Вона мене забрала, і ми поїхали в кругосвітню подорож, — Меланія говорила як змучений монолог. 

— Мені шкода, вибач, — розгублено промовила Аяна.

 — Та все добре, я ніколи не мала з ними добрих відносин, для мене рідною була лише моя тітка, вона дуже хороша, хоча на вигляд сурова, — посміхаючись промовила Меланія. 

— Он як.

 — Це селище невелике, напевно ти всіх знаєш? 

— Це звучить дивно: хоча я в цьому селищі живу з народження, проте майже нікого не знаю, — зі смутком промовила Аяна, але потім більш бадьоро додала: — Проте мене знає більшість людей: хтось через батька, а хтось через брата. 

— Тобі не подобається це? — з ноткою цікавості запитала Меланія. 

— Так, краще б мене ніхто не знав. Проте навіть при тому, що мене знає більшість, якщо я зникну чи зі мною щось трапиться, то ніхто цього одразу не помітить і не шукатиме, — саркастичним тоном вирвалося з уст Аяни.

 — Чому ти так вважаєш? А як же друзі чи, можливо, рідні? — здивовано перепитала Меланія. 

— Друзі? Для більшості я лише заміна когось або план Б на випадок, якщо буде нудно. А з рідними я не в гарних відносинах: їм напевно буде на руку, адже деякі проблеми, пов'язані зі мною, одразу зникнуть, — Аяна говорила про це, неначе про погоду. 

— Це сумно чути, напевно тяжко так жити... — прошепотіла Мелана, але потім радісно вигукнула: — Стривай, я маю безумну ідею... 

— Хмм, і яку ж? — дивуючись такої поведінки, запитала Аяна. 

— Ми станемо з тобою найкращими подругами. Я розумію, що довіритися незнайомій людині важко, проте давай вважатимемо сьогодні першим днем нашої щирої дружби. Повір мені: з тобою не нудно і замінювати тебе нікому. Спочатку потрібно обмінятися номерами мобільного. 

      Мелана простягла руку; її долоні розкрилися в безмовному проханні, щоб Аяна передала телефон. Дівчина, яка вже зробила кілька кроків, завмерла на місці, її рух згас у повітрі. Спочатку на її обличчі майнула розгубленість, ніби вона не розуміла цього несподіваного жесту. Проте вже за мить цікавість забарвила її погляд, змушуючи затамувати подих в очікуванні невідомого. 

    Із глибокої кишені її куртки з'явився елегантний смартфон. Аяна обережно поклала його в простягнуту долоню Мелани, ніби передаючи крихку коштовність. Нова знайома, не вагаючись, вивела на екрані свій номер; її пальці впевнено ковзали по сенсорній клавіатурі. Одним дотиком до значка виклику в просторі пролунала впізнавана мелодія рингтону Мел, яка була одразу ж перервана.

     На обличчі Мелани розквітла щира, майже дитяча усмішка, коли вона повернула мобільний власниці. Дівчата продовжили свій шлях далі, але вже як друзі.

 — Добре, спробуємо стати подругами. Цікаво, наскільки далеко ти зможеш зайти. 

— До речі, моє ім'я ти знаєш — я Мелана Селерус, а от твоє я не чула. Та й ці дні були бурхливими, я навіть не мала змоги з тобою поговорити.