Глава 2.1 Селище Онкен

10 років тому... 

   Селище Онкен загубилося в глибинах Телурії, у її найвіддаленіших, забутих часом закутках. Воно було сховане від світу за стіною безкраїх зарослих хащів та мовчазних прадавніх лісів, які невпинно відвойовували свої володіння, поглинаючи сліди людської присутності. Серед цього зеленого хаосу природи, немов сумні привиди минулого, стояли майже повністю зруйновані хати — похилені стіни, провалені дахи та порожні віконні отвори, крізь які гуляв вітер, робили їх абсолютно непридатними для життя. 

   Колись протоптані стежки між цими оселями давно втратили будь-який натяк на догляд чи цивілізацію. Вони перетворилися на дикі, ледь помітні проходи, протоптані хіба що лісовими мешканцями. Деякі з них уже майже повністю зникли, поглинуті невблаганною рослинністю, ніби сама земля прагнула стерти згадку про існування цього місця.

     І лише серед цього моря запустіння, як останні острівці впертого життя, стояли десять осель, з чиїх димоходів ще вився дим, а у вікнах жевріло тепло світла, нагадуючи про тих небагатьох, хто всупереч усьому тримався на цій забутій, покинутій землі. 

   За одним із тих небагатьох освітлених вікон спорожнілого селища Онкен горіло світло оселі, де тулилася сім'я. Жінка, чия постать здавалася обтяженою не лише роками, а й нескінченним тягарем забутого життя, рухалася з незграбністю, що видавала глибоку втому та змирення, написані на її обличчі зморшками смутку.

    Її чоловік натомість віддавав перевагу іншому світові — тому, що ховався на дні чарки. Горілка стала його єдиним і незмінним супутником, а тверезих днів у його житті було так мало, що їх можна було з легкістю перелічити на пальцях однієї руки; більшість часу він перебував у задушливому хмільному тумані, що роз'їдав розум. 

   І ось в один із тих зловісних вечорів, коли межа між реальністю та алкогольним маренням остаточно стерлася в його затьмареному розумі, до нього прийшла вона — жахлива, нещадна біла гарячка. Із очей зникла остання іскра свідомості, тіло захиталося в неконтрольованому тремтінні, а слух наповнили голоси та шум, що існували лише в його спотвореній свідомості. Охоплений звірячою, ірраціональною люттю та жахливими видіннями, він, не тямлячи себе, перетворився на сліпу руйнівну силу й накинувся з кулаками на власну жінку, спрямовуючи на неї весь жах свого марення в стінах їхнього й без того крихкого притулку. Між ними стрімко кинувся її найстарший син. Молодий хлопчик, незважаючи на страх, став на захист матері, намагаючись зупинити сліпий гнів. 

   І в ту ж мить, немов у відповідь на його відважний, хоч і відчайдушний вчинок, сталося жахливе. Життя полишило його тіло, подих завмер, очі скляніли, юнак безвільно впав. Здавалося, він втратив життя... 

    Саме в цей критичний, переломний момент, коли людська душа юнака коливалася на тонкій межі, відчиняючи мимовільні двері у невидимі світи, із самого пекла, рятуючись від кари, стрімко тікав демон. То був спокусник, давній майстер шепоту та пороків, що шукав притулку. Відчувши миттєву порожнечу та слабкість людської оболонки, він з блискавичною швидкістю, немов темна блискавка, просочився у знесилене тіло юнака, витісняючи його власний дух і займаючи місце в його жилах та розумі. Тепер в оболонці сина жила сутність із пекельних безодень. 

   Але йому не вдалося обдурити ту, чиє ім'я навіть у Пеклі вимовляли пошепки. Ліліт, чия присутність змушувала тремтіти самі підвалини безодні, не дала себе ввести в оману. Її незримий погляд, що проникав крізь світи та виміри, був націлений прямо на нього. Її голос, низький, глибокий і давній, пролунав у хатині дивними, моторошними звуками — мовою, що існувала задовго до людства, мовою пекельних глибин та первісної магії. Кожне вимовлене слово було не просто звуком, а відчутним ударом по сутності демона, що перебував усередині. Він відчув, як його магічні сили, древня міць, що була єством демона, почали витікати, немов пісок крізь пальці. Ліліт забирала їх систематично, нещадно, висмикуючи нитки його могутності одну за одною. Вона залишила демона порожнім, знесиленим, ув'язненим у тендітній смертній оболонці, і наостанок промовила: 

— Твоє ім'я — Ейбрах, і якщо ти хочеш повернути свої сили, то повинен спокусити тисячу невинних дівчат або зруйнувати душу янгола....