Глава 1.5 Вогняні метелики

   Заглибившись у свої думки, Аяна навіть не помітила, як опинилася біля двору Олівії та Офелії. Її кроки, м'які й розсіяні, привели до знайомих воріт, за якими стояв старий будинок із трохи облупленою фарбою на фасаді, ніби час поступово витравлював його барви. Ледь вона ступила на стежку перед воротами, як собака, що раніше спокійно дрімала біля ґанку, раптом зірвалася зі свого марева. Різке гарчання прорізало повітря, наче сигнал тривоги, а ланцюг напружився до межі, ледь утримуючи звіра. Його голос, грубий і переповнений обуренням, здавався лунав майже на все подвір’я, а його очі блищали неспокоєм, наче попереджали непроханих гостей про небажану присутність.

   За хвилину простір заповнив раптовий звук — чіткий стукіт дверей, різкий і водночас стриманий, мов коротке відлуння рішучого руху. Слідом за ним одразу пролунали тихі, але швидкі кроки, як удар серця, що прискорюється. І вже за мить простір прорізав знайомий голос.

— Тихо, Рідч, а ну, пішов у будку! — тихим, але водночас строгим голосом промовила Офеля, відчиняючи металеву хвіртку.

— Привіт, щось ви не виглядаєте зібраними!

— Це точно. Почекай нас трішки, я покличу Олів, і ми розповімо тобі, що з нами такого сталося і чому ми ще досі не зібрані.

— Добре, тоді я почекаю вас на лавиці.

   Розгублено Ая підійшла до лавки. При цьому постійно стискала руку; дівчина таким чином намагалася зменшити біль. Увесь цей час у навушниках грала музика. Напевно це єдине, що їй у житті допомагало справлятися з усіма негараздами. У такі моменти Аяна часто бачила дивні образи, нібито вона знаходилася на межі іншого світу. Юній леді з самого дитинства бачилися силуети чи предмети, яких не існувало в реальності. Через це їй постійно здавалося, що вона втрачає розум. І навіть зараз, вдивляючись у далечінь, дівчина відчувала чиюсь присутність. Хвилин через десять на горизонті з'явився силует Олівії, який повернув Аяну до реальності.

— А де загубилася Офелія? У вас усе добре?

— Начебто так. Просто наш тато прийшов з роботи трішки напідпитку та почав дорікати роботою по дому й у дворі. Нам потрібно тепер усе зробити, інакше завтра буде гірше. Оф тепер доїть корову, потім буде прибирати у свиней, а ще потрібно загнати птицю до сараю. Якщо коротко, то нам потрібно десь пів години, щоб справитися. І вже після ми зможемо вийти й піти гуляти.

— Хммм, тож наш вечір трішки змінюється. Нічого, я можу вас почекати тут, а потім просто посидимо на лавиці чи пройдемося. Самій якось не до гуляння через чергову шкільну вакцинацію.

— Щось трапилося?

— Просто рука болить, та й вкрита синіми смужками в тому місці, де розташована вена. Виглядає так, ніби вони намагаються вирватися назовні, та й відчуття такі ж.

— Офігеть, у нас нічого подібного з руками немає, навіть сліду не залишилося.

— Круто вам. Я чула від компанії брата, що така реакція лише у трьох людей, і то деяких уже забрали та кудись повезли, бо вони одразу поскаржилися лікарям. А я поки ще мовчу, тому благаю нікому про це не розповідайте. Тож закінчуйте роботу, а я вас почекаю тут.

— Добре, дякуємо. Тоді я піду допоможу Оф, щоб було скоріше. До речі, може, тобі знеболювальне винести?

— Не потрібно, вони точно не допоможуть. Я за сьогодні вже п'ять різних пила, а толку нуль..

— Ну дивись, я піду..

  Олівія побігла у двір мов стріла; її кроки ледь торкалися землі, залишаючи за собою лише ледь уловимий порух повітря. Її подих був гарячим, серце глухо стукало в грудях. "А ще я називала себе Попелюшкою", — промайнула думка в голові Аяни.

   Ніч повільно вступала у свої права, забарвлюючи небо все більш насиченими тонами. На тлі темного, майже безмежного простору одна за одною спалахували перші зірки, виблискуючи холодним діамантовим світлом. А високо над головою, немов небесне око, розкрився повний місяць. Його примарне блакитне світло струмувало вниз, створюючи на землі чудернацькі узори тіней і наповнюючи повітря відчуттям незвіданого, пробуджуючи фантазію та обіцяючи незвичайні події.

   Раптові спалахи фар розтинали темряву, раз у раз вириваючи Аяну з потоку роздумів і безцеремонно повертаючи її в реальність. Потік машин здавався нескінченним, і чим довше вона залишалася одна, тим глибше в неї вселялася дивна тривога — невиразне відчуття присутності чогось невидимого, але невідступного.

   Спочатку це були лише миттєві відблиски розмитих тіней у темряві, що промайнули на краю зору і зникли від світла фар. Потім прийшов шепіт — ледве чутний, майже невиразний, як хрипкий подих вітру, що ковзав уздовж її шкіри. Він не мав слів, лише примарні відгомони, що змушували серце стискатися. Аяна відчувала, як щось незриме простягає до неї свою руку, майже торкаючись її зап’ястя, залишаючи після себе крижаний вітерець — немов відлуння чужої магії, що розчинялося у вечірньому повітрі.

Та вона запевняла себе: це всього лиш гра уяви, породжена самотністю й стомою. Нічні видіння не могли бути реальними… правда ж?

    Тиша губилася в нервовому клацанні ліхтарика, що безпорадно ковзав по збляклому простору навколо Аяни. Кожен промінь світла, вихоплюючи з темряви знайомі обриси, лише підсилював моторошне відчуття порожнечі. Навіть смуги світла від проїжджаючих автівок, що ненадовго розрізали нічну імлу, не приносили спокою, а лише підкреслювали примарність її видінь. Раптом цю тишу розірвав порив вітру. Він не просто пронісся повз, а ніби пройшов її наскрізь, залишивши по собі крижаний слід. У той же момент ланцюжок на її шиї, на якому висів старовинний ключик, немов ожив, нагріваючись до дивного жару. Тепло, що пульсувало крізь метал, здавалося чимось чужим, неземним, і в цю мить межа між реальністю та вигадкою стала нечіткою як ніколи. Дивний двобій тривав лічені хвилини, а потім зник, розвіявшись, як ранковий туман. Під час такої суперечки зник і ниючий біль у руці, але його повернення було жорстоким, нищівним, ніби сама реальність, утверджуючись, завдала їй нового удару. Аяна настільки занурилася в свої відчуття, що час розчинився у сплетінні тіней і тиші, прослизнув крізь пальці, залишивши лише тремтливий слід у повітрі.